72. ЗАМКНУТИЙ МАЯК

На узбережжі Одещини, де море виглядає вічно втомленим, стоїть маяк. Його видно з дороги, але до нього не веде жодна стежка. Його не охороняють, не відкривають, не реставрують. Бо вхід у нього — не завжди в наш світ.

Кожні кілька років хтось намагається дістатись. Іноді — доходить. І тоді каже:

– Світло там не рятує. Воно показує, де ти не був. Але мусив.

Тимур був моряком. Але більше боявся суші, ніж хвиль. Після аварії на судні, він втратив товариша. І кожної ночі чув, як той ніби каже:
– Ти не встиг. Але ще можеш.

Йому снився маяк. Той самий. Без дверей. І світло, що проходило крізь нього.

Він дістався маяка. І двері — відкрились. Але всередині не було сходів. Лише простір — ніби вузька кімната, але з вікнами у різні реальності.

У кожному — він. Але з різним життям.

• Там — він залишився з першою любов’ю.
   
• Там — став учителем.
   
• Там — загинув замість друга.
   

Маяк почав світити. Але не навколо. А всередину нього. На обличчя. На очі. І голос, не зовнішній, а внутрішній, прошепотів:

– Обери реальність, яку зможеш прожити чесно. І забудь решту.

Він вийшов. І все було ніби те саме. Але він — ні. В голові — спокій. У кишені — компас, якого не мав. Стрілка не показувала північ. Вона крутилась тільки тоді, коли він вагався.

P.S.

Кажуть, на березі Одещини стоїть маяк, який не рятує з морської темряви, а веде в темряву всередині. Якщо зайдеш — не намагайся знайти вихід. Бо, можливо, він уже всередині тебе.