71. СТЕЖКА ЗІ ЗВУКОМ

У Сколе, серед густих смерек і моху, є стара стежка, про яку місцеві кажуть просто: “Не йди, якщо боїшся почути себе.” Бо вона грає мелодії. Але не з колонок. А з твого минулого.

Кожен крок — нота. Кожен поворот — уривок з пісні, що колись лунала саме для тебе. І що глибше йдеш — то ближче до серця звучання.

Марко приїхав “підсколити себе” — після розлучення, звільнення і тотального “не хочу”. Йому сказали:

– Хочеш перезавантажитись — іди стежкою. Але пам’ятай: музика не бреше. Вона тільки грає те, що ти ховаєш.

Він посміявся, пішов. І на третьому кроці почув... мамин сміх. Чистий. Зі свого дитинства.

Потім — музика з радянського телевізора. Потім — пісня, яку крутили влітку 2007-го, коли він закохався. Потім — тиша, коли вперше сказав “я втомився”.

Стежка грала не нотами — емоціями. І кожна змушувала зупинитись. Послухати. Пережити заново.

На одній галявині він зустрів дівчину. Вона плакала.
– Що ти чуєш? – спитав Марко.
– Голос тата. Він просив не зливати спогади. А я…

Вони йшли далі разом. І на мить — їх мелодії змішались. І це було гармонійно.

В самому кінці стежки було дерево. І з нього долинув звук, якого він не чув ніколи. Але одразу зрозумів: це пісня, яку він ще має написати. Мелодія майбутнього.

Він повернувся іншим. І знав, що кожного разу, коли загубиться — йому треба просто згадати ритм стежки.

P.S.

Кажуть, у Сколе є стежка, яка грає не музику — а тебе. І якщо ти чуєш її звуки — не бійся. Це не ехо. Це спогади, що ще хочуть бути прожитими.