70. ПАПІР, ЩО НЕ ПИШЕ

У Теребовлі, серед мурів, де навіть повітря зберігає відлуння старих історій, є музей, який відкривають лише на прохання. У ньому є зал з одним експонатом — аркушем. Простим, пожовклим, але... непорожнім.

Бо якщо взяти ручку і спробувати щось написати — чорнила не лягають. Ні олівцем, ні кульковою, ні пером. Але якщо уважно подивитись — можна прочитати текст.

І в ньому — твої слова. Ті, яких ти ніколи не вимовив.

Настя потрапила туди випадково — шукаючи історичні матеріали для магістерки. Її привели до аркуша — "наймовчазнішого документа міста". Вона сіла, дістала ручку — нічого. Тільки подряпини.

Але потім нахилилась ближче… і побачила: “Я боюсь сказати, що мені болить.”
Її почерк. Її слова. Але вона ніколи це не писала.

Наступні рядки з’являлись повільно, мов краплі дощу на склі:

• “Те, що я втратила — не пішло, просто не має імені.”
   
• “Мені здається, мене любили. Але я не встигла відповісти.”
   
• “Я жива, але не знаю, чи справжня.”
   

Вона плакала — і текст ставав чіткішим. Ніби папір вбирав її мовчання.

Старий доглядач сказав:

– Це папір, який не приймає фальш. Тільки те, що ти не наважився написати. Він з’явився після війни, коли дівчина чекала листа. А він так і не прийшов. Вона сіла й написала правду. Але чорнило не взялось. Тільки серце.

Настя спитала, чи можна забрати аркуш.

– Ні. Але можна лишити свій. Якщо він мовчить так само — може, він щось скаже іншому.

Вона залишила свій. І вночі, перед сном, почула:
– Дякую. Я вже знаю, що ти мала на увазі.

P.S.

Кажуть, у Теребовлі є папір, що не дозволяє писати. Але читає тебе краще, ніж ти сам. Якщо ти наважишся прочитати — не дивуйся, якщо побачиш найголовніше слово, яке ніколи не вимовив. І воно буде вже не твоїм.