69. ОКРАЄЦЬ З ПРИСМАКОМ

У Львові є кав’ярня, яку складно знайти двічі. Вона змінює назву, фасад, меню — але завжди подає той самий хліб. Не вишуканий, не ароматний, а звичайний окраєць. До борщу. До кави. До всього.

І той, хто його скуштує, відчуває втрату. Не чужу. Свою.

Максим зайшов у кав’ярню випадково. Змерз, намок під дощем, вирішив — “зайду куди-небудь, де пахне корицею.”

Замовив каву. Офіціантка принесла окраєць. Звичайний. Але щойно відкусив — на очах виступили сльози.

І не через хліб. А через голос, що пролунав у голові:
– А ти ж так і не попрощався.

Хліб мав присмак… фото. Присмак листів, які не дочитав. Слова “вибач”, яке не встиг сказати. Він згадав не щось конкретне — а відчуття втрати, яке носив давно.

І в той момент офіціантка спитала:
– Вам підсмажити ще? Чи вже достатньо?

Наступного разу він приніс подругу. Вона відкусила — і довго мовчала. Потім встала і пішла. Після того дзвонила мамі, з якою не говорила три роки.

Інші відвідувачі — ті, хто брав окраєць — або плакали, або сміялись, або мовчали. Але всі йшли трохи інакшими.

Максим спитав у господарки:

– Що це за хліб?
– Такий, як у всіх. Просто ми додаємо в тісто... те, що ти сам сюди приніс.

P.S.

Кажуть, у Львові є місце, де подають окраєць із присмаком того, чого ти боїшся згадати. І якщо відкусиш — не лякайся сліз. Бо навіть найпростіший хліб може нагадати: що ти досі живеш не тільки животом, а й пам’яттю.