67. ШЕРСТЯНЕ ДЕРЕВО

На Черкащині, в лісі, що росте поза стежками і навіть поза логікою, є дерево, якого не торкає сніг. На нього не сідають птахи. І його ніхто не рубає. Не тому, що бояться. А тому що… воно обіймає.

На перший погляд — звичайне. Але якщо підійти ближче — кора не тверда, а м’яка. Як вовна. Як ковдра. І якщо тобі страшно — воно тебе втягне. Але не забере. Просто потримає. Поки не відпустить.

Іра збилась зі шляху. Вона не була туристкою — просто вийшла “провітритись”. І вийшла… глибоко. Телефон сів, навігатор не працював. І тоді вона побачила дерево, яке ніби дихало. Кора пухнаста, трохи блищить, ніби шерсть собаки, що щойно вибіг із дощу.

Іра торкнулась — і почула серцебиття. Не дерева. Своє. Але спокійне.

Вона сіла під деревом. І одразу згадала:

• першу втрату
   
• перший страх
   
• перше слово, яке не змогла сказати, коли треба було
   

Але це не було боляче. Навпаки — дерево ніби поглинало її тривогу. Обіймало зсередини.

Наступного ранку вона прокинулась під деревом — у шерсті. Але руки і ноги не замерзли. Було тепло, як у дитячому пледі. І листя прошепотіло:

– Ти не одна. Ми всі іноді ховаємось. Тільки важливо — знати, коли час вийти.

Іра повернулась додому. Часто думала, чи то був сон, чи галюцинація, чи просто втома. Але щоразу, коли ставало важко — вона згадувала відчуття обіймів. Не людських. Але справжніх.

Через місяць вона повернулась у ліс. Але дерево зникло.

Лише на землі лежала вовняна нитка. І листочок:

“Коли буде страшно — просто пригадай. Ти вже знаєш дорогу.”

P.S.

Кажуть, у лісі на Черкащині росте дерево, яке не питає, що з тобою. Воно просто тримає. І якщо тобі холодно всередині — може, саме його тепло ти шукаєш. Бо іноді обійми не мають рук. Але мають суть.