66. ОСТРІВ БЕЗ КАРТИ

На Каховському водосховищі є шматок суші, якого нема в жодному атласі. Він не позначений на картах, його не бачить GPS, його не згадують рибалки. Але є спогади. У різних людей. Різного віку. Різного часу.

Вони всі кажуть одне: “Я був на острові. Але не знаю, як туди потрапив.”

Софія приїхала волонтерити поблизу затоплених сіл. Її човен збився з маршруту — і раптом берег. Маленький. Туманний. Без назв. З пісочком, схожим на крупу, і деревами, які не ростуть в цих краях.

І щойно вона ступила на берег — усе стало знайомим. Місце, де вона бачила себе дитиною. Голос тата. Її пісочні замки. Але вона ніколи не була тут. Принаймні — не пам’ятала.

На острові не було людей. Але були сліди. Її власні кросівки на вологому піску. Її голос вітру. Її лялька в дуплі дерева.

Вона згадала сон — з дитинства. Такий самий острів. І лялька. І фраза:

– Тут ти завжди будеш такою, якою була до того, як збрехала собі.

Вона повернулась. Але острів зник. Ніхто не вірив. Аж поки один старий рибалка не сказав:

– І я там був. Побачив свою сестру, яка померла п’ятдесят років тому. І вона сказала мені: “Не лови. Відпусти.” Я тоді покинув риболовлю. І почав писати вірші.

Софія шукала острів ще двічі. Дарма. Але одного разу прокинулась на березі з камінцем у кишені. На ньому було вирізано:
“Ти не мусиш пам’ятати. Достатньо, що ти була.”

P.S.

Кажуть, у Каховському водосховищі є острів, якого нема. Але якщо ти там побував — ніколи не забудеш, ким ти був до того, як усе ускладнив. І навіть якщо не знайдеш його знову, він уже знайшов тебе.