65. ХМАРА З ОБЛИЧЧЯМ

У Дрогобичі є місце, де небо завжди виглядає трохи інакше. Його ніколи не знімали для прогнозів, бо там хмари... не поводяться нормально. Особливо одна. Вона не пливе — вона дивиться. І, якщо довго спостерігати, починає копіювати твій вираз обличчя.

Лєра приїхала на пленер — писати акварелі, дихати соснами, “знайти себе”. Вона шукала легкість. А знайшла хмару.

Першого ранку вона сиділа з кавою на лавці. Дивилась у небо. І побачила хмару — округлу, з дивним рельєфом. Ніби носом і підборіддям.

Вона насупилась — і хмара стала темнішою, щільнішою.
Посміхнулась — і форма стала м’якшою.
Повернула голову — і обличчя в небі повторило рух.

Наступного дня хмара з’явилась одразу над її будинком. Вона махнула рукою — і хмара ніби відповіла. Але потім… завмерла. Віддзеркалювала її порожній, спустошений погляд.

І тоді вона зрозуміла: це не випадковість. Це — дзеркало. З неба.

На ринку вона побачила чоловіка, що малював лише небо. Весь альбом — обличчя з хмар.

– Ви теж її бачили? — спитала Лєра.
– Вона показує не те, що є. А те, що ти собі не дозволяєш показати.
– А що, якщо я подивлюсь у неї зі злістю?
– Вона не сердиться. Але вона… запам’ятовує.

Останнього дня вона сіла на пагорбі. Посміхнулась щиро. Вперше за місяці. І хмара — засвітилась м’яко, ніби золото в акварелі. Вона намалювала її. І коли завершила — небо стало чистим.

Наступного ранку хмара не з’явилась.

P.S.

Кажуть, у Дрогобичі є хмара, що копіює обличчя. Якщо ти її побачиш — не бійся. Вона не судить. Вона просто показує, що ти насправді несеш всередині. І іноді, щоб змінити настрій — треба просто підняти голову.