63. ПІСОК, ЩО ПАЛАЄ

У Очакові море завжди знали. Але пісок — боялись. Не весь, а одну ділянку пляжу, де ніколи не граються діти й не сидять закохані. Бо якщо згадати там чиєсь ім’я, якого ти давно не говорив уголос — пісок… починає горіти.

Настя приїхала з друзями — морська тусівка, шашлики, “давай забудемо все, окей?”. Її вразив пляж: безлюдний, чистий, ідеальний. Саме там вона захотіла усамітнитись. І там вперше за довгий час подумала про Нього.

Вона сіла. Промовила ім’я — тихо, мов у молитві.
І під ногами щось зашипіло. Ніби жар. Пісок під пальцями став гарячішим, ніж можливо під сонцем. А потім… пішов дим.

І з диму піднялась форма — силует, тінь, обрис. Голос:
– Ти знову тут. Знову не відпустила.

Вона втекла. Але вночі побачила сон: той самий пісок, вона — маленька, поруч той, про кого згадала. І всі ті слова, які не сказала. Вони сипались, як з пальців, згорали в повітрі, а їхній сміх звучав, мов дзвінкий тріск вугілля.

Вранці пісок був холодний. Але залишав знамення — обпалені контури її слів.

Настя знайшла старого, що ловив креветок. Він сказав:

– Це не просто пісок. Тут колись хтось не дочекався. Їхні імена впали в землю разом із обіцянками. Тепер кожен, хто згадує тут — пробуджує. І якщо горить — значить, ще не все згоріло.

Востаннє вона прийшла на той пляж. Написала на піску:
“Я відпускаю.”

Пісок знову зашипів. Але цього разу — як чайник, що доварився. Вогню не було. Лише тепло. І зникаюча лінія:
“Тепер твоя черга горіти. Але — в іншому.”

P.S.

Кажуть, в Очакові є пляж, де пісок займається, якщо згадати ім’я з болем. Якщо побачиш дим — не тікай. Можливо, це твоя остання можливість сказати “прощай” і нарешті перестати носити жар у грудях.