62. ШУМ З ТОРБИ

На Рівненщині, в селі з назвою, яка звучить, як приспів забутої пісні, стоїть хата, що постійно здається. Власники змінюються, але одна річ там незмінна — торба на горищі.

Вона стара, пошита з мішковини, з латками кольору осіннього листя. Її ніхто не викидає. Бо коли настає ніч — вона шумить. І в цьому шумі — не миші, не вітер, не нічний дах. А історії.

Антон знімав цю хату як дачний варіант — писати, працювати віддалено, подалі від міської суєти. Горище не цікавило. Аж поки вночі не почув:

ш-ш-ш...
не кажи їй...
вона знала...
ш-ш-ш…

Торба говорила. Але не голосом. Шелестом.

Він піднявся. Відкрив торбу — а там лише старі речі: кілька зошитів, лист, клубок ниток, шкільна лінійка, маленький ведмедик.

І кожен предмет... почав шепотіти.

• Зошит — уривки діалогу з колишньою.
   
• Ведмедик — пісеньку, яку співала мама.
   
• Лінійка — раптовий шепіт:
  "Тоді ти сказав, що нічого не відчуваєш. Це була неправда."
   

Наступні ночі торба відкривалась сама. І вивергала нові фрази, нові шумки, нові історії. Але не вигадані — його.

Він почав записувати. Це був найкращий текст, який він коли-небудь писав. Але відчував, що з кожною новою історією торба щось забирає. Він прокидався — і не міг згадати назву улюбленої книги. Або ім’я з дитсадка. Або свій перший номер телефону.

Він вирішив зшити нову торбу — подарувати їй інше тіло. І вкласти в неї тільки те, що хоче пам’ятати.

А вранці торба була порожня. І тиха.

На дні залишилась лише записка:
“Дякую. Тепер твої історії — твої. А не тільки мої.”

P.S.

Кажуть, на Рівненщині є торба, що шепоче не казки — а твоє життя. Якщо ти чуєш її — не лякайся. Просто слухай. Бо іноді навіть стара мішковина знає, що ти досі тримаєш у собі. І готова з цим допомогти.