61. ВУЛИК ДУШ

На Хмельниччині, в селі, де назви вулиць давно стерлись із табличок, стоїть пасіка. Вона не велика, не на продаж, не в інтернеті. Але кожен, хто загляне за паркан, одразу звертає увагу: вулики не гудуть — вони шепочуть.

Назар приїхав до дядька на літо — трохи допомогти, трохи втекти. Пасіка була дядковим світом. Але той попередив:

– У ті вулики не лізь. Там не мед. Там пам’ять. І не твоя.

Одного разу Назар нахилився над вуликом. І раптом одна з бджіл сіла йому на руку. Не вкусила. А просто завмерла.

І він почув голос. Тихий, бабусин:
– Не бійся. Візьми той записник. Там не всі сторінки пусті.

Він згадав: бабуся завжди щось писала в щоденник. Але ніхто не міг знайти її записи після смерті.

Назар відкрив вулик. Усередині — не стільники. А маленькі баночки. У кожній — не мед, а щось гущаве, темне, тепле.

Коли відкрив одну — запах дитинства. Його. Його перший велосипед, його страх перед виступом у школі, його перше “я більше не хочу тата бачити”.

Він заплакав.

Дядько розповів:

– Ці бджоли збирають не пилок. Вони літають не по квітах. Вони витягують зі спогадів найщиріше. Найнеперетравленіше.

– А можна якось… забрати це назад?

– А навіщо? Якщо ти це пам’ятав, значить, воно було з тобою й без них. Просто бджоли показують, що ти не забув. Просто не дивився.

Перед від’їздом Назар спробував краплю з баночки, на якій було написано його ім’я. Мед був солодким, як сміх брата, якого він втратив.

І в той момент він почув голос:
– Я не пішов. Ти просто перестав слухати. Але я тут. Знову. Бачиш — бринить.

P.S.

Кажуть, на одній хмельницькій пасіці бджоли збирають не мед, а спогади. І якщо один з них сядеться тобі на руку — не тікай. Можливо, саме цей спогад ти мав пригадати. Бо навіть мед з гірчинкою — солодший за забуття.