55. ДОЩ З КАМІНЦІВ

В Умані завжди багато легенд. Одні про дендропарк, інші — про любов, яка розквітла серед дерев. Але на краю міста є будинок, над яким іноді йде дощ. Кам’яний. І тільки над ним.

Там живе пані Ніна — вчителька математики на пенсії. Строга, замкнена, завжди з підкреслено чистим подвір’ям. Всі знають: якщо починає капати каміння з неба — значить, щось вона згадала. Або хтось поруч збрехав.

Олег приїхав до родичів, зупинився саме в тому будинку. Першого ж ранку — тук! на дах. Потім ще раз. І ще. Він вийшов — камінці. Гладкі, круглі, трохи теплі, ніби їх носило небом.

– Це не вітер, – сказала пані Ніна. – Це старе. І воно повертається.

Кожного разу, коли хтось у будинку думав щось недобре — летіло.

• Згадав колишню зі злістю — падає
   
• Збрехав собі — падає
   
• Хотів утекти — град цілий
   

Але коли хтось каявся — дощ припинявся миттєво.

Колись давно тут жив хлопчик, який завжди вигадував. Мовляв, то не він розбив вікно. То не він узяв зайве. То не він сказав жорстоке. Але кожного разу, коли він брехав — в його кімнаті починало стукати. І ніхто не вірив, поки не побачили: дощ іде тільки над ним.

Кажуть, у нього залишився один камінь, який не впав. І він досі десь там, у хмарах. Чекає останнього слова.

Олег одного вечора стояв на подвір’ї. Дивився вгору. І голос у вітрі промовив:

– А ти сам собі пробачив?

Він не відповів. Але наступного ранку каменів не було. Лише одна кулька з глини — на підвіконні. І напис:

“Відповіді не падають. Їх носиш.”

P.S.

Кажуть, в Умані є дім, над яким іде кам’яний дощ. Але тільки тоді, коли серце важче за слова. Якщо тебе обдало — не тікай. Можливо, це не кара. А нагадування: навіть небо не терпить брехні. І навіть камінь має пам’ять.