54. ПІДВАЛ ЗІ СМІХОМ

Миколаїв, місто біля води, звикло до шуму: кораблі, двигуни, базари, політики. Але є одна вулиця, де вночі чутно інше. Сміх. Не звичайний. А той, що зривається несподівано, ніби в когось луснули нерви. Він долинає з підвалу старої багатоповерхівки на розі вулиць, які змінили назви вже тричі. І сміється там не радість. Там сміється істина.

Марко знімав квартиру над тим підвалом. Студент-філософ, з дикими текстами і теоріями про “життя як сценарій”. Він вірив, що світ — це гра. Але гра, в якій всі забули свої ролі. А коли ти не знаєш свою роль — тебе сміють.

І сміялись.

Щоночі, рівно о 03:07, знизу долинав хрипкий, кашляючий сміх. Спершу тихо. Потім голосніше. Іноді — багатоголосо.

Через тиждень він вирішив спуститися. Підвал — як підвал. Старі коробки, павутина, забиті двері. Але коли ступив на третю сходинку, почув:

– І знову йде. Зі словами в голові, а зі страхом в штанях!

Він завмер. Сміх вирвався прямо з стіни. І щось промовило:

– Ти думаєш, що думаєш. Але ми бачимо, як ти брешеш сам собі.

Сміх змінювався залежно від його думок. Якщо згадував когось, кого підставив — сміх ставав зловісно дитячим. Коли уявляв себе генієм — лунав регіт, як з дешевої комедії. Але коли згадав перше кохання, яке злякався втримати — сміх затих.

І тільки одне слово пролунав чітко:

– Шкода.

Сусіди не чули нічого. Або не зізнавались. Тільки старий на лавці сказав:

– Там сміються лише з тих, хто вважає себе серйозним.

Марко почав говорити у підвал. У мікрофон. Сповідувати свої фобії, приколи, поразки. І підвал… відповідав. Жартами. Гострими. Але чесними. І що більше він говорив — то менше боявся.

Одної ночі сміх зник. Повна тиша. І на дверях підвалу крейдою з’явилось:

“Добре сказано. Щиро. І тепер — йди. В тебе ще сцена попереду.”

Він переїхав. Але коли виступав зі стендапом у новому місті, почув у задньому ряду знайомий хрип:

– О, нарешті не соромно сміятись.

P.S.

Кажуть, у Миколаєві є підвал, де сміються не з тебе. А з твоїх масок. Якщо ти почуєш цей сміх — не бійся. Просто послухай, як звучить правда. Бо іноді найгучніший регіт — це зовсім не злий. Це просто чесний.