51. СЛЬОЗИ ГІЛЬЗИ

Бахмут – Гільзи на полі плачуть кров’ю, якщо торкнутись після бою

Бахмут. Місто, де земля пам’ятає більше, ніж хоче. Тут кожен метр — не просто територія. Це місце пам’яті. Місце втрат. І є одне поле, де після бою лишаються не тільки уламки. А й гільзи. Вони не іржавіють. Не вицвітають. І… плачуть. Кров’ю. Але тільки тоді, коли торкаєшся з чистим сумлінням.

Олеся була волонтеркою. Привозила ліки, їжу, теплі речі. Її маршрут проходив через одне з полів біля Бахмута, яке всі називали “мовчазним”.

– Чому мовчазне? – спитала вона.
– Бо там навіть птахи не кричать. Тільки гільзи говорять. Якщо знаєш, як слухати.

Вона наступила на гільзу — звичайну, порожню. Підняла її, аби викинути. І на пальцях залишилась червона рідина. Не іржа. Не фарба. Свіжа. Гаряча.

Вона кинула її. Але за нею залишився шепіт:
– Ми тут. Ми не зникли. Ти нас пам’ятаєш?

Наступного дня Олеся повернулась із військовим капеланом. Той побачив, як вона підняла ще одну гільзу — і на її долоні з’явилась… сліза з кров’ю. І знову — голос:

– За кожен постріл — тиша. За кожну тишу — спогад. Ти не забудеш.

Капелан сказав:
– Це поле бере тільки правду. Якщо брешеш собі — не почуєш. Але якщо прийшов із серцем… гільза скаже своє.

Олеся взяла одну гільзу з собою. Вдома вона поклала її на стіл. Вночі прокинулась — і почула шепіт. Тихий. Мелодійний. Як молитва.

На гільзі з’явився напис:
“Твоя пам’ять — наш голос. Доки пам’ятаєш — ми тут.”

P.S.

Кажуть, на бахмутському полі є гільзи, які не мовчать. Але тільки для тих, хто не мовчить сам. Якщо підняв одну — не викидай. Послухай. Можливо, вона скаже не про смерть. А про те, що ще не закінчилось. І не має бути забуто.