47. КНИГА НА БЕРЕЗІ

Азовське узбережжя. Не таке гучне, як Чорне море, але з глибшими історіями. Тут бурі короткі, але насичені. І після кожної — на одному й тому ж місці з’являється книга. Завжди одна. Завжди різна. Вона не прив’язана до автора. Вона пишеться хвилею, вітром і тим, хто її знайде. І головне — ніколи не з’являється двічі для однієї людини.

Світлана була вчителькою літератури, яка втратила віру в слова. Учні не читали, книги не рятували, навіть її власні вірші здавались порожніми.

Вона приїхала до моря, аби просто подихати. І після бурі, що розігналась уночі, вранці на піску побачила… книгу.

Стара, без обкладинки, вся в піску й солі. Але сторінки — сухі.

Вона відкрила. І на першій сторінці було написано:

“Якщо ти читаєш це — значить, буря пройшла. Але ще не закінчилась.”

Наступна сторінка — її власний сон. Слово в слово. Потім — сцена з дитинства. Потім — розмова, якої вона не встигла сказати матері.

Кожна сторінка була не написана — вона пам’ятала. І те, чого Світлана не пам’ятала — теж.

– Це не щоденник. Це віддзеркалення, – сказала місцева бабуся. – Кожному дається своя. Але тільки раз. І не можна забрати з собою. Бо вона належить берегу.

Світлана вирішила переписати текст. Кожну ніч — копіювала фрази у свій зошит. Але вранці сторінки в зошиті були… порожні.

А в книзі — нові глави. Про майбутнє. Про вибір, який вона має зробити. Про те, що слова — ще мають силу. Якщо не для інших — то для себе.

На третій день книга зникла. Просто не було. Лише слід у піску, схожий на закриту обкладинку. І один рядок, витиснутий у вологому піску:

“Ти вже знаєш, що писати. А головне — для чого.”

P.S.

Кажуть, на Азовському узбережжі після бурі з’являється книга. Вона не для всіх. Але якщо знайдеш її — читай обережно. Бо вона знає тебе краще, ніж ти думаєш. І якщо ти читаєш цю історію — можливо, твоя книга вже чекає на наступну бурю.