42. ГОЙДАЛКА НА ЦВИНТАРІ

Біла Церква. Місто з давніми алеями, старими дубами та парками, що шепочуть легенди. Але одна з них — про цвинтар на околиці, де серед похилених хрестів стоїть гойдалка. Старенька, металева. Ніби її залишили після демонтажу. Але вона не іржавіє. І щоночі — хтось її розгойдує. І кожен, хто сідає на неї опівночі, бачить не пейзаж. А своє “потім”.

Олег був вчителем історії. Раціональний, скептичний, завжди спростовував шкільні “міські легенди”. Але після розлучення і кількох років внутрішньої тиші, йому захотілося… відповіді.

Учень розповів:

– Є гойдалка. На старому цвинтарі. Якщо розгойдатися — побачиш майбутнє. Але тільки те, що не зможеш змінити.

Олег пішов. Ніч була тиха, як сторінка без тексту. Цвинтар — з туманом по коліна. І гойдалка — як з дитинства. Поскрипувала, наче запрошувала.

Він сів. Один розгін. Другий. Третій.

І раптом… картинка.

Він — у білому халаті. Але не вчитель. Пацієнт. Палата. Хтось читає його ім’я з картки.

На другому розгоні — інша сцена. Він сидить у квартирі. Сам. Старий. Без книг. Без учнів. Телевізор показує погоду, якої він не чує.

Третій — він на сцені. Читає лекцію. Але ніхто не слухає. Бо людей нема. Все онлайн. І він говорить у пустоту.

На зворотному розгоні він побачив одне: себе з донькою. Маленькою. Усміхненою. Ту мить, коли ще не пішов з дому.

І голос:

– Це твій останній шанс згадати, що було до “потім”. І вибрати — не змінити, а прийняти.

Він зліз із гойдалки. Але ноги тремтіли, як після довгого падіння.

Повернувся додому — і написав лист. Колишній. Доньці. І собі.

Вранці знайшов у кишені фантик з написом:
“Майбутнє — це не вирок. Це дзеркало.”

P.S.

Кажуть, у Білій Церкві є гойдалка, що показує твоє “потім”. Якщо сядеш — не бійся. Але пам’ятай: не все, що бачиш, треба розуміти буквально. Іноді “майбутнє” — це просто нагадування, що ти ще живий.