37. СОЛОМ’ЯНА НІЧ

Полісся. Земля, де народні обряди — не просто фольклор, а жива пам’ять. Тут все ще вірять у купальські вогнища, вінки, що пливуть по річці, і в ніч, коли стирається межа. Але є село, куди в ніч на Івана Купала не йдуть гуляти. Там солома — не для сіновалу. Вона… встає.

Андрій, етнограф із Києва, приїхав збирати матеріал для книги про язичницькі звичаї. Йому сказали, що в одному з поліських сіл ще зберегли “справжні обряди”. Він прибув 6 липня — якраз на Купала.

Село зустріло мовчки. Ніхто не прикрашав ворота. Ніхто не плів вінки. Але біля кожної хати — лежали оберемки соломи. Зв’язані, ніби фігури. Людські.

Стара жінка, яка погодилась дати нічліг, сказала:

– Сиди в хаті. Не виходь після заходу. Солом’яна ніч — не для гостей.
– Але ж… це просто обряд?
– Це старші сили. Їх не знімеш на камеру. Але вони можуть зняти з тебе все. Навіть душу.

О 23:00 Андрій почув шерех. Потім — тупіт. Вийшов на ґанок.

Серед двору стояли фігури із соломи. Високі, худі, рухались уривчасто. Їх було багато. Вони йшли полем. Тихо. Без слів.

І з кожною хвилиною — ставали більше схожими на людей.

Одна солом’яна постать зупинилась біля нього. Очі в неї були з м’яти. Голос — шепіт річки.

– Ти чужий. Але маєш серце. Не дивись нам в очі. Не пробуй запам’ятати. Бо станеш частиною. Наступного року — ти будеш серед нас.

Андрій повернувся в хату. Замкнув двері. Через вікно бачив, як фігури танцювали навколо вогню. Не співали. Лише рухались. Довго. Поки не почав світати.

Вранці все зникло. Солома лежала купками. Але трава навколо була прим’ята. І в ній — його блокнот. Хоч він залишив його у хаті.

P.S.

Кажуть, у поліському селі в ніч на Купала солома оживає. І йде шукати тих, хто дивився вогонь із байдужістю. Якщо почуєш шелест у темряві — не дивись. Просто заплющ очі і промов:

“Я ще не готовий бути частиною обряду.”