35. ДЗИҐАР НА РАТУШІ

Івано-Франківськ. Місто, що пахне кавою, віршами і спогадами. Посеред нього — Ратуша. А на ній — годинник. Старий, як саме місто. Його стрілки іноді… дивні. Може, йдуть швидше. Може, повільніше. Але є моменти — коли вони йдуть назад. І це бачать лише ті, хто кохає. По-справжньому. До кісток. До втраченого “ми”.

Ярина й Остап були парою, яка не змогла витримати війну побуту. Любили шалено, лаялись несамовито, розбіглись без прощання. Через рік, випадково, зустрілись у Франківську. Не планували. Просто обидва вирішили “зробити паузу в житті”. І саме в той день… на годиннику Ратуші стрілки пішли назад.

Вони стояли на площі. Серед натовпу. І побачили, як годинник показує 14:27. Потім — 14:26. Потім — 14:25.

– Ти це бачиш?.. – прошепотіла Ярина.
– Це ж… було тоді, коли ми вперше гуляли тут.

Час повертався. Але не просто цифри — повертались відчуття. Смак тієї кави. Запах дощу. Її усмішка, коли вперше сказав “ти смішна, як млинчик”.

Літня продавчиня з газетного кіоску сказала:

– Якщо любите — не дивуйтесь. Цей годинник — не звичайний. Він крутиться назад, коли є за чим повертатись. Але тільки один раз.

– А якщо ми знову зробимо помилку?

– Тоді другий шанс не отримаєте. Він відмотує час, але не серце. Його треба лагодити самотужки.

На годину вони зникли зі світу. Вулиці були ті самі, але трохи блідші. Люди — нечіткі. Вони сиділи на лавці, говорили, сміялись, тримались за руки. Сказали одне одному все, що не сказали. Без страху.

А потім стрілки зупинились.

14:14.
Звідки все почалось. Тоді, давно.
І знову пішли вперед.

Коли час повернувся до норми, Остап спитав:

– Що будемо робити з цим?

– Пам’ятати. І, можливо, спробувати ще раз. Без годинників. Просто ми.

P.S.

Кажуть, годинник на франківській Ратуші може відмотати час. Але лише тоді, коли двоє стоять поруч — і в обох серцях ще звучить “не все втрачено”. Якщо побачиш, як стрілки йдуть назад — не гай часу. Бо це твій єдиний шанс відмотати себе.