28. ПІСКОВІ НОГИ

Олешки. Місце, де пісок скрипить під ногами, наче старий радіоприймач. Найбільша пустеля в Європі — не просто природне диво, а територія, де тиша густа, як мед. І серед цієї тиші іноді з’являються… сліди. Людські. Глибокі. Ідеально чіткі. Але без початку. І без кінця. І навіть якщо вітер зносить усе — ці не зникають. Бо ведуть туди, де вже ніхто не був. І не всі повертаються.

Ілля був фотографом. Його тягнуло до незвичного. Побачив фото Олешківської пустелі — і вже через два дні стояв там із рюкзаком, камерою і флягою води.

Йому було байдуже до легенд. Він хотів “неймовірний кадр”. Але отримав… інше.

Вранці, ще до сходу сонця, Ілля пішов у глибину пісків. І вже за кілька сотень метрів побачив їх.

Сліди. Людські. Босі. Ідеально рівні.

І що далі — то дивніше:

• Не зникали під вітром
   
• Не губились у рельєфі
   
• І шли… по колу, але зсередини назовні. Як спіраль.
   

Він став на початок — і вирушив за ними.

Ілля йшов годину. Потім — ще. Але не втомлювався. Навпаки — думки стали яснішими. Спогади — яскравішими. Він згадав:

• Свій перший страх
   
• Руку батька
   
• Голос мами, якої вже не було
   
• І речі, які не зізнавався навіть собі
   

Сліди стали ширшими. А піски — м’якшими. І раптом він побачив: попереду стоїть він сам. Але старший. І… усміхнений.

“Ілля” попереду зник, як міраж. Але залишив… додаткові сліди. Вони йшли в інший бік. А позаду — вже не було нічого. Навіть його власних відбитків.

Він повернувся ввечері. Люди на базі сказали, що його не було два дні. Хоча він ішов годину. А в камері… жодного фото. Лише аудіозапис. І на ньому — його голос:

– Дорога не вперед. І не назад. Вона всередину. Йди, якщо готовий. Інакше — залишся там, де твій страх.

P.S.

Кажуть, у Олешках є сліди, які не належать нікому. Але ведуть до тебе самого. Якщо побачиш їх — подумай: чи готовий ти знати, хто ти є без камер, дзеркал і масок. І пам’ятай — піскові ноги не повертаються. Але іноді… приводять додому.