25. СЛЬОЗИ З ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ

Канів. Місто над Дніпром, де повітря дихає віршами, а земля знає, що таке біль. На Чернечій горі — місці, де спочиває душа України — іноді з’являється туман. Не простий. Він не метеорологічний. А емоційний. Бо кожного разу, коли хтось згадує те, що втратив, гора плаче. І її сльози — туман, що повзе згори вниз.

Марта була поетесою. Не дуже відомою, але дуже чесною. Вона приїхала до Канева, щоб “відчути Шевченка”. Взяла з собою лише блокнот, термос і тінь розбитого кохання, яке залишилось десь у Харкові разом із парасолькою і парою віршів.

На Чернечу гору вона піднялась ще до світанку. Хотіла зустріти сонце. Але зустріла… туман.

Туман був густий, як молоко з болем. Ніби не від вологи — а від думок. І раптом Марта почала… плакати. Без причини. Без болю. Просто — плакати.

Сльози капали на блокнот, а в голові лунали рядки:

– Ти ще не пробачила. І ще не відпустила. Але вже готова.

Голос пролунав поруч. Ніби чиясь присутність. Високий чоловік у довгій сірій одежі. Він стояв спиною. І, здається, говорив сам до себе:

– Ці тумани — не просто пара. Це ті, хто не встиг сказати. Ті, хто не повернувся. І ті, кого не відпустили. Гора пам’ятає.

– Ви… хто?

– Просто тінь. Може, чиясь. А може — твоя.

Марта почала писати. Не про гору. Не про туман. А про все, що стримувала роками. Про втрати, які не визнала. Про любов, яку не зізнала. Про себе — таку, якою не наважувалась бути.

І туман почав розходитися. Повільно, як віддих після сліз.

Коли вона спустилась з гори, їй зателефонував той самий, про якого вона не писала п’ять років. І сказав лише:

– Привіт. Мені наснилось, що ти плакала. І що гора теж.

Марта усміхнулась. Бо зрозуміла: іноді плач — це не слабкість. Це очищення горизонту.

P.S.

Кажуть, якщо на Чернечій горі з'явився туман — не ховайся. Це не про дощ. Це про тебе. Про те, що ще болить, але вже дозріло. І якщо гора плаче — це значить, що твоя душа готується говорити вголос.