23. ТІНІ НА ТРОЄЩИНІ

Київ. Троєщина. Спальник з тисячами вікон і ще більшою кількістю історій. Але є один будинок, де все трохи не так. Там у підвалі – не просто сушаться речі, не лише зберігаються банки з огірками. Там — портал. У час. Але не туди, куди хочеться. А туди, де ще досі лунає голос з кіоску: “Джинси по 15 баксів, без здачі!”

Женя, айтішник, орендував квартиру в новобудові на Троєщині. Недорого. Просторо. Але був один нюанс — ключ від підвалу давали лише “на випадок”. І краще не використовувати після 21:00.

– Там волога, – сказав господар. – І... тіні. Але нічого страшного. Якщо не питати.

Увечері зникло світло. У всьому під’їзді. Автомат був у підвалі. Женя взяв ліхтарик, зійшов униз, відкрив двері…

І одразу… пахло чимось знайомим. Сухі гриби, джинси, запах старої газети.

Коли він засвітив — побачив замість свого підвалу прохід у довгий коридор, обшитий фанерою і заставлений коробками з написом: “Гуманітарка”, “Чупа-чупси”, “Караоке-на-Двох”.

Його зустріла жінка в яскравій кофтині з ланцюгом товщиною в палець. Вона курила “Приму” і сказала:

– Новенький? Обережно, час тут тріскає. В одну сторону — 1997, в іншу — 1682. Тебе куди?

Женя подумав, що спить. Але коли в нього запитали, чи хоче жуйку за три рублі, а в гаманці виявився дріб’язок з гербом СРСР — зрозумів: щось не те.

Тіні приходили вночі. Вони не говорили — тільки повторювали жести, рухи, кивали. Одного разу Женя побачив, як одна тінь сидить біля його роутера і намагається відмотати інтернет.

– Це архівні душі, – пояснила та сама жінка. – Вони були тут, у цих стінах. На цій землі. Їм потрібен… доступ. А підвал — це точка входу. І виходу.

Женя спробував повернутись. Вийшов із підвалу, закрив двері. Але кожного разу, коли лягав спати — прокидався з дрібними купюрами у кишенях. З відбитком печатки “Комісійний магазин №5”.

Він зрозумів: якщо ти вже був там — частина тебе залишилась.

Одного разу в підвалі знову погасло світло. І він спустився. Але більше… не повернувся.

P.S.

Кажуть, якщо вночі на Троєщині ти бачиш, як світиться підвал — не заходь. І не жартуй із часом. Бо він пам’ятає твій запах. Особливо, якщо в тебе досі десь лежить куртка з “польського ринку”.