20. МОТАНКА З ЛЮДСЬКОГО ВОЛОССЯ

Рівне. Місто, де бабусі все ще пам’ятають, як робити вузли на добро — і на “вічно мовчи”. Тут є старенький базар, а за ним — лавка, що наче стоїть не в нашому часі. Там продають мотанки. Але одна з них... інша. Вона з людського волосся. І вона знає. Все.

Ірина була дослідницею української символіки. Її цікавили ляльки-мотанки — обереги, які мали силу захищати, пам’ятати, берегти.

– В Рівному є одна особлива, – сказали їй в університеті. – Але про неї не пишуть. Її бояться. Бо вона… говорить. Очима. І волоссям.

Ірина знайшла ту лавку. Старенька жінка продавала звичайні мотанки. Але під скляним ковпаком була одна — чорна, з сивим волоссям, обмотана червоною ниткою.

– Це не продається, – мовила баба. – Вона вже має хазяйку. Вона вибирає.

Ірина тільки глянула — і мотанка… хитнулась. Самостійно.

Наступного дня Ірина забрала мотанку. Бабця дала її без слів. Ірина принесла її додому — і вночі прокинулась від шепоту:

– Пам’ятаєш, як збрехала? Як не сказала? Як забула?..

Лялька стояла на полиці. Але волосся її ворушилось. А вузол на голові… наче розв’язався.

Мотанка нагадувала Ірині речі, про які вона воліла б не згадувати:

• Як зрадила подругу через конкурс
   
• Як не прийшла на похорон бабусі
   
• Як крала тексти в університеті
   

– Це не ти, – казала вона собі.
– Але це ж було, – мовчала мотанка.

Ірина взяла ляльку до рук. І помітила — волосся... почало змінюватись. У ньому з’явилось її власне пасмо. Потім — ще. З кожним днем — більше.

– Ти стаєш мною? – спитала вона.

– Ні. Ти стаєш собою. Але нарешті — чесно.

P.S.

Кажуть, якщо мотанка починає ворушити волоссям — вона вже тебе вибрала. І чим більше ти ховаєш — тим гучніше вона шепоче. Бо пам’ять — це теж нитка. А нитки завжди ведуть… до правди.