19. СМІХ НАД СТАВКОМ

Житомир. Місто, де ставки старші за деякі будинки, а качки, кажуть, пам’ятають ще Польську корону. Один із таких ставків — маленький, захований між приватними хатами. Вдень — як усі. А от уночі… сміється. І сміх той — не людський. Але якщо не відповісти — ставок плаче. А з ним плачеш і ти.

Андрій приїхав у Житомир на конференцію. Але готелів не було — і його поселили у стареньку хату в передмісті. Тиха вулиця, город, ставок поруч. Ідеально, здавалося б.

– Не ходіть до ставка після дев’ятої, – сказала господиня. – Він… чутливий.

– Це що, як у мультиках — “вода має душу”? – посміхнувся Андрій.

– Ні, просто… якщо не посмієтесь у відповідь — буде біда.

У першу ж ніч Андрій прокинувся. Час був близько пів на одинадцяту. І він почув це.

Х-х-х-х-х-х...
Ніби хтось сміявся, але занадто глибоко, занадто повільно. Як старий грамофон на сповільненому відтворенні.

Він визирнув — ставок. Тиша. Але коли хотів повернутись у ліжко — знову Х-х-х-х-х...

Наступної ночі він знову почув сміх. І зважився.

– Ха... ха-ха? – сказав невпевнено.

Сміх стих. Вода хвильнулася. І здавалося, що щось зітхнуло з полегшенням.

Зранку господиня кивнула:

– Добре, що відповіли. Інакше б плакало. А коли ставок плаче – то або град, або розриви сердець. Ми вже мали це в дев’яносто п’ятому.

Господиня розповіла історію:

– Колись тут жив чоловік. Сумний, мов чай без цукру. Все життя мовчав. Дружина сміялась – він мовчав. Діти – мовчав. І помер так. А душа… лишилась у воді. Вона хоче сміятись. Але якщо її ігнорують — повертається в біль. І тоді плаче. А його сльози — це дощі, які нічого не миють.

Востаннє, перед від’їздом, Андрій вийшов до ставка.

– Дякую, – сказав. – Я почув тебе.

І почув у відповідь щось, схоже на хіхікання і... “І я тебе”.

P.S.

Кажуть, якщо ставок сміється — не мовчи. Бо навіть воді потрібен відгук. І якщо тобі здається, що природа з тобою говорить — просто... відповідай. І бажано з гумором.