16. ЗАЧАРОВАНИЙ ТРОЛЕЙБУС

Дніпро. Місто, де промисловість і міфи стоять поруч на зупинці. А між проспектами і заводами є маршрут, що виходить за межі часу. Тролейбус №3А. Той самий, у якому старість не приходить, пільги вічні, а час — просто гість.

Олег приїхав у Дніпро на місяць. Життя трохи побило його — звільнення, вигоряння, любовна драма з дівчиною, яка називала себе “астролог-логіст”. Він вирішив: "Все. Пауза. Їду до бабусі. В Дніпро. Там хоч борщ справжній і телевізор бурчить, як треба".

Бабуся жила на околиці. Щоб доїхати до центру, треба було пересісти на тролейбус №3А. Старий, але завжди на ходу.

У перший день все було звично: квиток, сидячі місця, запах ретро-кави з термоса. Але вже на третій поїздці Олег помітив, що:

• Ті ж самі пасажири сидять на тих самих місцях
   
• Розмови — ті самі: про ціни на гречку в 1984-му, подругу Маринку з другого під’їзду, яка “тоді ще була нормальна”
   
• Один дід ззаду завжди говорив: “А от при совєтах...”, але речення ніколи не закінчував
   

– Ви часто їздите цим маршрутом? – спитав Олег бабусю навпроти.

– Та постійно, синку. Ми тут давно. Дуже давно. І ніде не спішимо.

Одного разу Олег забув телефон у кишені. І помітив, що екран… замерз. Не від холоду — від часу. Не оновлювалась дата, не працювало жодне повідомлення. Як у вакуумі.

Коли він глянув у вікно — побачив не Дніпро. А пейзажі, схожі на старі фотографії: вивіска “Універмаг”, черга за хлібом, дід з триколісним велосипедом. І всі… рухались, але повільно. Наче кадри кінохроніки.

Водій був без обличчя. Лише форма, кепка і руки на кермі.

Згодом Олег дізнався більше. У тролейбусі були “завсідники” — пасажири, які зупинились у своєму найкращому часі. Комусь було 72, комусь — 66, комусь — “в душі 45, але тіло вже тінь”.

Вони ділились історіями, обмінювались варениками й розв’язували кросворди з “Рабочої газети” за 1991 рік.

– Ми не старіємо. І не молодшаємо. Просто їздимо. Туди-сюди. Між зупинками. Поки не забудемо, навіщо ми їхали.

Олег намагався вийти. Натискав кнопку — нічого. Тролейбус мчав далі. Поки бабуся, яка в’язала з вічного мотка ниток, не простягнула йому стару цукерку “Кара-Кум”.

– Візьми. Якщо хочеш вийти — дякуй і пригадай, що колись цінував. Інакше залишишся. Ми тебе вже додому записали.

Він взяв цукерку. І згадав: мамин сміх, першу перемогу в шахах, літні канікули без інтернету. Сльози бризнули самі. І двері… відчинились.

Він опинився на зупинці. Люди, галас, телефони. Тролейбус зник. Але в кишені залишився квиток. Пожовклий, із печаткою “ДніпроТранс. Час не діє”.

Олег повернувся до роботи. До справ. Але щосереди… сідає на інший тролейбус. І дивиться: раптом 3А проїде повз.

P.S.

Кажуть, якщо ти загубив себе між поколіннями — тролейбус №3А знайде тебе. Але обережно: його зупинки не мають назв. А час там — не ворог. Але й не друг. Просто пасажир.