14. ПИРІЖКИ ДЛЯ МЕРЦЯ

Слобожанщина. Село, де кожна бабуся має свою “секретну начинку”, а запах свіжих пиріжків тримає душу на світі. Особливо, якщо ці пиріжки — для когось, хто давно мав би не їсти. Але продовжує приходити. Щоп’ятниці. О сьомій вечора.

Назар, молодий вчитель, приїхав у відпустку до тітки Галі в село. Тітка була жінка строга, але з чудовим почуттям гумору і... кулінарним ритуалом: щоп’ятниці вона пекла пиріжки “для одного знайомого”, якого не називала.

– То хто ж він? – спитав Назар.

– Сусід. Колись був. Та й лишився. Просто тепер приходить трохи… легше.

О сьомій Назар почув, як хтось постукав. Тітка відчинила двері, поставила пиріжки на стіл — і вийшла з кімнати.

Назар заглянув — у кімнаті було порожньо. Але пиріжків стало менше.

– Бабцю, хтось зайшов?

– Та ні. Він чемний. Сам усе знає. Тільки не питай, що любить найбільше — бо тоді тобі доведеться пекти.

Тітка розповіла:

– Був колись у нас хлопець. Климко. Добрий, але самотній. Помер зненацька. Ніхто не плакав — не було кому. От я і подумала: може, душа не знає, куди йти, бо голодна. От і печу. Поки приходить — значить, не забули.

– А якщо припинити?

– Тоді він сам прийде. Але не за пиріжками. А за тим, хто забув.

Назар спробував спекти пиріжки сам. Вперше в житті. Вночі йому приснився хлопець у вишиванці, який сказав:

– Дякую. Але тітчині були кращі.

З того часу Назар щоразу, коли пече, згадує того Клима. І в кожному ароматі відчуває легкий сум… і щось схоже на вдячність.

P.S.

Кажуть, якщо у п’ятницю ввечері ви відчуєте запах пиріжків, а в селі ніхто не пече — це Клим прийшов. Шукає, хто пам’ятає. І якщо він постукає — просто поставте щось на стіл. І не питайте. Просто... поділіться.