12. БАРАБОЛЯ З МОНАСТИРЯ

Тернопільщина. Монастир, загублений серед полів, де навіть вітри шепочуть молитви. Там живе монах. Один. Вирощує тільки картоплю. Але не просту. Ту, що показує видіння. Залежно від того, хто її їсть.

Антон приїхав до монастиря в пошуках тиші й перезавантаження. Після міського хаосу, розриву з дівчиною і нервів він захотів “перетравити життя” десь, де нічого не дзвонить, не пише і не лається.

Брат Платон — єдиний мешканець монастиря — зустрів його мовчки. Показав кімнату, кухню, і… город із бараболею.

– Ваша картопля має запах базиліку. Це сорт такий?

– Це пам’ять. Вона всмоктує все, що було навколо.

Антон подумав, що монах просто поет у рясі. Але коли зварив першу порцію — і з’їв сам — зрозумів: ця картопля “показує кіно”.

Він побачив… себе. У дитинстві. Сцену, яку давно забув: як тато тримає його на руках і сміється. Потім – іншу: перша закоханість. Далі – помилка, через яку він образив друга.

Наступні дні були як терапія на грядці. Він їв картоплю — і бачив життя. Те, що сховав. Те, що витіснив. І те, чого не хотів знати.

– Брате Платоне, а ви самі її їсте?

– Раз на рік. На спомин. Але останнє видіння показало мені мій кінець. Відтоді – лише поливаю.

Коли Антон зібрався їхати, Платон дав йому маленьку торбу з бульбами.

– Це — якщо колись не знатимеш, куди йти. Але пам’ятай: не всі видіння лікують. Деякі… залишають шрами.

P.S.

Кажуть, що на тій грядці росте особлива бараболя. І той, хто скуштує — більше не бреше собі. Але є одне правило: їсти тільки з молитвою. І з сіллю — щоб не загубити смак реальності.