11. ОКО В КОПАНЦІ

Вінниччина. Села, де качки — це валюта, і кожна копанка має свою душу. Але одна — особлива. У ній щось дивиться знизу. Постійно. Без моргання. І якщо подивитись у відповідь — можеш побачити не себе, а те, ким ти станеш. Якщо пощастить.

Катя приїхала в село до бабусі. Літо, відпустка, повітря пахне чорнобривцями і компотом. Але бабуся зустріла її дивно:

– До копанки не підходь. Вона бачить. І запам’ятовує.

– Бабцю, ну камон. Це ж просто вода.

– То вода, що бачить. Не сперечайся. Краще груш поїж.

Копанка була стара. Обсаджена очеретом, з жабами, які кумкали як церковний хор після вина. Але тиша… була дивною. Вода не ворушилась. І Каті здалось, що коли вона нахилилась — побачила око. Велике. Спокійне. І дуже людське.

Воно дивилось прямо на неї. І не кліпало.

Наступного дня Катя знову підійшла. І цього разу… побачила своє обличчя. Але з сивим волоссям. У темній хустці. І очима того самого кольору, що у копанці.

Дід сусід розповів:

– То ж Ілля був. Хлопець із села. Втопився ще за царя. А потім почали бачити очі. Хто побачить – той доживе до старості. А хто… не витримає — стане наступним.

– Наступним ким?

– Спостерігачем. У копанці. Без повік. Без сну.

Катя більше не підходила до води. Але щоночі бачила сни, як хтось дивиться на неї з темряви. І коли вона купалась у душі — відчувала, як вода… спостерігає.

Вона поїхала з села. Але перед тим — поклала біля копанки хустку. Ту, яку бачила в відображенні.

P.S.

Кажуть, що око в копанці ніколи не зникає. Воно просто чекає нового погляду. Бо спостерігач має бачити завжди. Але хтось повинен... стати ним.