6. ПСАЛМИ СТАРОГО ЛІСУ

Шацькі озера. Волинь. Місце, де сосни знають більше, ніж Google, а вода з озер іноді відбиває не небо, а минуле. Але найцікавіше починається вночі. Коли годинник б’є опівніч. І ліс починає співати псалми.

Ліза приїхала до Світязя сама. Втомлена, без гаджетів, з блокнотом для віршів і серцем, яке вирішило піти у відпустку ще в Києві. Вона хотіла тиші, природи і трохи магії. Але не такої, яка звучить, як хор із потойбічного монастиря.

Першу ніч нічого не трапилось. На другу — вона почула спів. М’який, густий, багатоголосий — як у старовинному соборі, тільки… з лісу. І мова не була ні українською, ні латинською. Але щось у ній торкалось самого хребта.

На третій день Ліза познайомилась із місцевим — дідом Семеном.

– Та це не шум, – казав він. – То псалми. Вони так моляться. Ті, що зникли. Колись був тут монастир. Давно. Ще до озера. Але прокляли його. А спів лишився.

– Хто “вони”?

– Монахи. Вони не вийшли з лісу. Але не перестали молитися. Особливо коли бачать когось із неспокійною душею.

– Ви натякаєте на мене?..

– Ні, я констатую.

Вночі спів повернувся. Але тепер Ліза чула… своє ім’я. Голоси шепотіли його в акордах. І щось ще — уривки з її власних віршів. Тих, які вона нікому не показувала.

Вона пішла в ліс. І кожен крок здавався ніби частиною ритму. Дерева не хитались, а підспівували. У центрі лісу вона знайшла галявину, а на ній — старий камінь з хрестом. Поруч — записка:

“Поки ти пам’ятаєш пісню — ти не загублена.”

Коли Ліза повернулась до міста, вона чула пісню ще тиждень. Але лише вночі. І лише тоді, коли відкривала блокнот. Її вірші самі вкладались у строфи.

Вона більше не шукала тиші. Вона носила музику лісу в собі.

P.S.

Кажуть, у Шацькому лісі і досі чути псалми. Але тільки після опівночі. І тільки тим, хто загубив свій голос — щоб знайти інший.