3. ДЗЕРКАЛО З ДИКАНЬКИ

Полтавщина. Село Диканька — славетне, усміхнене, літературне. Але є там одна хата, куди навіть гоголівські персонажі не заглядали. Бо в тій хаті — дзеркало. І воно показує майбутнє. Але тільки в понеділок. І тільки після борщу.

Іван, вчитель історії з Харкова, приїхав у Диканьку випадково — так стверджував він сам. Насправді ж він виграв поїздку в акції “Знайди прапрабабусю в своїй ДНК” на одному з генетичних сайтів. І бабуся, як виявилось, родом була з Диканьки.

Після двох днів на варениках і полтавському повітрі Іван потрапив до хатини баби Марії — старої жінки з поглядом, який міг зупинити козацький загін одним лише "ти куди лізеш?".

– Он там, у сінях, стоїть дзеркало. Але не кожен може в нього дивитись.

– Чому?

– Бо дзеркало показує не твоє майбутнє. А таке, якого ти заслуговуєш. А це, синку, не завжди одне й те саме.

Наступного дня був понеділок. Баба Марія поставила перед Іваном тарілку борщу.

– Їж. І не поспішай. Дзеркало не любить нервових.

Він з’їв. Навіть узяв добавку. Потім підійшов до дзеркала.

Спочатку — нічого. Лише його втомлене, борщеве обличчя. Потім — миготіння. І раптом… він побачив себе самого. У піджаку. З мікрофоном. І натовпом.

– Що за… це я на TEDx?

Далі – інше бачення. Він у старості. Сидить на ґанку, оточений дітьми, які просять розповісти “про дзеркало”.

Третє бачення: він... у лісі. В самотній хаті. Дзеркало розбите. І його голос у тиші: “Я не повірив. А треба було…”

Іван повернувся додому, але більше не був тим самим. Його не покидало відчуття, що життя стало... дзеркальним. Він іноді бачив відображення, які не збігались з реальністю. Наприклад, в супермаркеті в дзеркалі хтось махав йому рукою, хоча поруч нікого не було.

Щопонеділка, рівно о 13:13, дзеркало у ванній починало пітніти — навіть коли він не приймав душ.

Він повернувся в Диканьку через місяць. Але хатини баби Марії вже не було. Місцеві казали:

– Та яка баба Марія? Тут сто років ніхто не жив. Тільки те дзеркало іноді з’являється в сінях. Але тільки в понеділок.

Іван пішов на те місце. Став перед порожнім подвір’ям. І там — прямо в повітрі — стояло дзеркало.

Він глянув. І побачив себе, якого вже знав: старого, щасливого, оточеного людьми. Але в куточку стояв інший образ — він сам, зовсім один. Без дзеркала. Без понеділка. Без борщу.

Кажуть, Іван залишився в селі. Купив хату. Відкрив “музей дзеркала”. Щопонеділка туди приходять люди — з надією, що побачать щось про себе.

І тільки одне правило:

– Спершу борщ. Потім – дзеркало.