2. ВІДЬМИН КАМІНЬ

Кам’янець-Подільський — місто з фортецею, мостами й таким густим шаром історії, що місцеві голуби вже носять мечі. Але мало хто знає про камінь, який говорить. І про його любов до сала.

Все почалося, як зазвичай: Ігор, філолог і частковий містик, приїхав у відпустку з метою “знайти натхнення і не з’їхати з глузду після написання кандидатської про фольклор Поділля”. Йому порадили зняти кімнату біля Старої фортеці, де “дуже автентично, з краєвидом і трохи відьом”.

“Трохи відьом” його не злякало. Його злякало інше — камінь, який заговорив до нього ще в першу ніч.

– Ігоре... – пролунало шепотіння з-під вікна. – Ти взяв сало?..

– Що? Хто тут?!

– Не сало, значить... То хоча б часничок є? Чи ти зовсім не підготовлений, як останній гуманітарій?..

Ігор виглянув – і побачив його. Камінь. Великий, з тріщинами, схожими на старі зморшки. А посередині – щось типу рота.

– Ти… розмовляєш?

– Не те слово, хлопче. Я ще з часів турків говорив. Мовами шістьма. І мовчав тільки тоді, коли мене закляли. Але тепер — ах, маємо нового слухача. З салом, сподіваюсь.

Наступного дня Ігор не міг спокійно думати. Він купив сало. Ну, про всяк випадок. І вночі знову почув голос.

– О, вже краще. Підсунь ближче, бо сам не дотягнусь.

Він обережно поклав шматочок сала на камінь. Той… всмоктав його. Звук був такий, наче смажене шкварчить у пательні.

– Так. Справжнє подільське. Не те, що те нісенітництво з супермаркету.

Камінь розповідав. Про відьму Куснику, яка колись ходила на той самий базар, що й звичайні люди, але платила… чужими спогадами. Про те, як її закляли в камені, а душа її лишилася зголоднілою.

– Але відьма не пішла зовсім, – говорив Камінь. – Вона тут. У мені. Шепоче, бурчить, ображається, коли приносять нежирне.

– А що буде, якщо не годувати?

– А тоді... Кусника виходить.

У вихідні приїхали туристи. Молодь із Чернівців вирішила влаштувати пікнік біля старого муру. Ігор попереджав:

– Не кладіть бутерброди на той камінь. Серйозно. Він… голодний.

– Ага, чувак, і що далі? Він нам ще “Доброго вечора” скаже? – сміялись.

Він сказав. Але не “Доброго вечора”. А щось між словом “шматуй” і “внутрішності”. І то не українською. І не людським голосом.

Камінь здригнувся. Від нього пішли тріщини. І в повітрі запахло… печеною кров’янкою.

Туристи розбіглися. Один втратив кросівок, другий – контроль над сечовим. Третій, кажуть, до сьогодні не їсть сало — навіть на Великдень.

Ігор вирішив діяти. Він звернувся до місцевого краєзнавця, що мав підозріло багато оберегів на шиї і запах часнику в кишені.

– Щоб заспокоїти Куснику, – сказав той, – треба ритуал. Пісня, свіже сало і капустинка.

– Капустинка?

– Символ пам’яті. Вона любила борщ із капустою. І ще “Ой на горі та женці жнуть”. Якщо співатимеш фальшиво — вона з’їсть тебе першим.

Ритуал відбувався вночі. Ігор, у вишиванці (бо так треба), стояв перед каменем з тарілкою борщу, кавалком сала і акордеоном, на якому грав один рядок гімну України (бо іншого не знав).

– Ой на горі та женці жнуть... – він фальшивив, але з душею.

Камінь світився. З нього вирвався дим, який скрутився у жіночу постать. Вона пильно подивилась на борщ.

– А чого без сметани?..

І зникла.

Наступного ранку камінь був тихий. Але кожен, хто проходив повз, відчував легкий запах копченого. І щось шепотіло глибоко в голові:

– Кавалочок... лиш один… з чорним хлібом…

Ігор поїхав додому. І написав статтю про “Емоційно-побутову функцію містичної архітектури в українських легендах”. А в додатках дав… рецепт борщу для відьом.