1. БАБУСЯ З ДИМАРЕМ

Верховина. Карпати. Місце, де навіть повітря знає молитви, а димарі можуть говорити.

Коли Степан вирішив поїхати в Верховину, він уявляв собі спокійний відпочинок: гори, бринза, свіже повітря і відсутність Wi-Fi. Те, що він знайшов замість цього — не входило в його тревел-план.

– Та ви там з глузду з'їхали, – бурмотів він собі під ніс, стоячи перед старою хатою, яку здали йому "по знайомству". – Це ж навіть не хата, а пам’ятник гуцульському сюрреалізму.

Хата справді була підозрілою. По-перше, димар на ній був кривий, як політика ціноутворення в центрі Києва. По-друге, з нього йшов дим, хоча в хаті, на перший погляд, не палили вже років зо двадцять. А по-третє – дим... пахнув борщем.

Степан був айтішником, але навіть він розумів, що Wi-Fi із запахом борщу не передається.

Він зайшов до хати, і майже відразу почув хриплу бабусину мову:

– О, приїхав, козаче. А я вже борщ зварила. І банош з грибами, як ти любиш.

– Я…? Ви…? Ми знайомі? – Степан озирнувся. – Хто тут?

– Ану не крутись, я в димарі живу. Бабуся я. Місцева. Звати мене Килина Димарівна.

– Ви... живете в димарі?

– Ну, де ж іще мешкати бабі, яка знається на вогні?

Степан вирішив, що це або розіграш, або йому дали грибів не туди. Але запах борщу був справжній, як і тарілка на столі. Він зробив крок до неї — і тарілка сама підсунулася ближче.

– Краще їж, бо холодне зілля втратить силу. А ти ще захочеш потім бачити, як кіт грає на трембіті.

На другий день Степан зрозумів, що бабуся не вигадує. Вона справді жила в димарі. І щоранку спускалася в хату через піч, бо дверей у димар не було. Іноді її не було видно, але зате чулося: "Агов, Степчику, яйця ще не тріснули?".

Увечері до хати постукали. І це було дивно. Бо хата стояла на відлюдді, а шлях до неї закінчувався травою, густішою, ніж черга за ковбасою в 1986-му.

На порозі стояв гуцул. У вишиванці, з палицею і капелюхом, під яким ховався… ріг.

– Я до Килини Димарівни. Казала, борщ буде сьогодні з кров’янкою.

– Це ж... це ж чорт? – прошепотів Степан, коли гість зайшов.

– Ага, – відповіла бабуся. – Але не простий. Домашній. Ми тут своїх тримаємо. Без ГМО і зайвої пекельщини.

Степан вирішив, що треба або втекти, або влитися в тусовку. Вибрав друге, бо перше вже спробував – але ноги застрягли в моху, і з того часу ледь не почали проростати.

На третій день Степан прокинувся, бо хтось грав на цимбалах. У кімнаті нікого не було – тільки дзеркало, в якому відбивалося... не його обличчя, а старий дядько в кепці.

– Я тут давно живу, – сказав дядько. – З 47-го. Тільки не шумно, не стукай. Ми тут любимо спокій. І пісні про Довбуша.

– Ви... дух?

– Та ні, я пенсіонер. Просто давно не виходив. Але так, технічно – вже не в реєстрі живих.

Бабуся Килина пояснила, що в хаті мешкає багато хто. Є колишній солдат, дівчина, що чекала нареченого, і навіть один єврейський музикант, що шукає свій кларнет.

– Це ж будинок-санаторій для душ! – вигукнув Степан.

– Ну, типу Airbnb, але без інтернету, – підморгнула бабуся. – Зате з борщем.

Наступного дня Степан вже сам ходив на джерело, приносив воду, розпалював вогонь і навіть допомагав бабусі готувати банош.

– Що це за спеція така? – питав він.

– То попіл. Але не простий – з останніх трьох поколінь родини, яка зникла в тумані. Дуже ароматний.

Коли банош був готовий, хата засвітилася зсередини. З димаря піднявся стовп світла, і з нього зійшли тіні – селяни, що приходили на вечерю.

– Це… це свято? – спитав Степан.

– Ні, це просто вівторок, – відповіла бабуся. – Але у вівторок у нас "все включено".

Після тижня Степан повернувся до Києва. Але змінився. Його ноутбук почав грітися, коли хтось поруч говорив "банош". Телефон не заряджався, якщо він забував казати "дякую" після сніданку. А дзеркало в ванній показувало бабусю Килину, яка махала з димаря.

P.S.

Іноді Степан повертається в Верховину. Не так щоб часто – десь раз на рік. Але завжди привозить з собою щось нове: трохи сиру, пару легенд, і... гостя з потойбічного Airbnb.