Глава 24

Ранок у горах був холодним, але дивовижно красивим. Сонце тільки-но почало підійматися, заливаючи все навколо золотистим світлом. Мирон і Соломія прокинулися від легкого вітру, що грав їхнім волоссям. Цуценя вже бігало навколо, весело гавкаючи.

— Нам потрібно вирушати, поки погода гарна, — сказав Мирон, згортаючи свої речі.

— Так, чим швидше ми піднімемося, тим краще, — погодилася Соломія.

Вони продовжили шлях угору, долаючи останній відрізок підйому. Скелі ставали все крутішими, а повітря — прохолоднішим. Дихати було важко, але вони не зупинялися.

— Ми вже майже на вершині! — вигукнув Мирон.

Кілька останніх кроків — і ось вони стоять на самому краю високої гори. Перед ними відкрився неймовірний краєвид.

Звідси було видно все: безкраї ліси, що тягнулися аж до горизонту, річки, які срібними стрічками звивалися між пагорбами, та далекі озера, що виблискували під сонцем.

— Це… просто неймовірно, — прошепотіла Соломія, не вірячи своїм очам.

— Ти тільки подивися… — Мирон витягнув мапу й почав звіряти її з місцевістю.

Він швидко знайшов потрібне місце. Десь далеко, внизу, серед лісів і річок, знаходилася їхня справжня ціль — загадкова долина, позначена на мапі хрестиком.

— Ось вона! — вказав він пальцем.

Соломія примружила очі.

— Це не так вже й близько…

— Але тепер ми точно знаємо, куди йти, — відповів Мирон із захопленням.

Вони ще трохи постояли, насолоджуючись величним видом, а потім почали спускатися вниз.

Долина чекала на них. А разом із нею — нові таємниці.