Розділ 1. Як все почалось

Старенький «Жук» Міни звивистою змією пробивався крізь густий, загорнутий у туман карпатський ліс. За черговим крутим поворотом ялини раптово розступилися, і перед очима дівчини відкрилася глибока долина, посередині якої тулилося невелике мальовниче селище зі стріхами піщаного кольору. Вона міцніше стиснула кермо, відчуваючи, як прискорюється пульс. Найважчий відрізок шляху з гамірного Чернігова залишився позаду, а попереду була не менш важка невідомість.

Два тижні тому.

Все почалося з робочого відрядження до Києва, де мій шеф – поважний сімейний чоловік із бездоганною репутацією – вирішив, що його посада дає йому право на більше, ніж просто професійні стосунки.

Ми саме завершили зйомку безперспективного епізоду про вкрадені історичні пам’ятки з Чернігівського археологічного музею. Чому безперспективні? Тому що всі знайдені нами докази привели нас в… в нікуди. Три тижні нервової роботи, безсонні ночі, вимоги від керівництва якнайшвидше закінчити сюжет… Тепер доведеться вислуховувати крики про свою неефективність і непрофесіоналізм. Тому що такий репортаж з розваленими доказами не приймуть навіть на нашому каналі… Давно не було сюжетів про чупакабру, може запропонувати їм, там всього лише треба відео поганої якості і налякані мешканці…

– Нічого, щось вигадаємо…– промовив Ігор Валерійович, шеф нашого відділу.

– Угу, – тільки й вимовила я.

І нащо він сюди попхався? Тільки заважав постійно зі своїми запитаннями і повчаннями. Олежик, оператор, взагалі вже чергує каву з заспокійливим.

Ми саме повернулись в готель. Їхати в Чернігів вирішили зранку, бо вже восьма. І навіщо ми стільки прочекали ту зайняту завідувачку музею… Стільки часу витратили, і все марно. Повечеряти вирішили в готелі, їжа там така собі, але їхати в якийсь заклад сил вже не було.

Олежик нервово вхопив якесь печиво і побіг до себе в номер, сидіти поряд з Ігорем Валерійовичем хлопець вже не витримував.

Ми залишились самі. Я, колупаючись у пасті з прошуто, думала про щось своє, періодично вставляючи якісь короткі фрази у відповідь, раптом помітила, що шеф, переставши їсти, не зводить з мене очей. Я щось не те відповіла? А що він питав? Я ж не слухала. От дурня…

– Ви щось питали? Я задумалась…

– Я бачу, – засміявся Ігор Валерійович, – Я питав, чим займемось далі?

Це він про що?

– Не знаю, може сюжет про чупакабру швидко наклепати… Таке собі, але краще ніж нічого…

Шеф знову засміявся. Не подобається, нехай сам ідеї пропонує…

– Я не про те, здалась нам та робота… Що ми будемо зараз робити, ввечері. Ще ж не пізно.

О-о-о… ото запропонував ідею… Він що, здурів? Поплавило його, чи що? Куди він лізе, років на п'ятнадцять старший за мене… Зроблю вигляд, що геть дурна і не розумію натяків. А, можливо, я справді все не так зрозуміла…

– Я втомилась, краще спати піду, нам завтра рано вставати.

Не встиг він відповісти, як я швидко піднялась і пішла до холу. Кроки позаду дали зрозуміти, що йду в свій номер я не сама. І де всі працівники готелю раптом поділись? Як на замовлення… Ігор Валерійович взяв мене за лікоть.

– Стривай, куди ти так тікаєш? Я вже рік як працюю в нашій агенції, а ми з тобою ще так ні разу по справжньому не спілкувались.

Слова «по справжньому» він якось інтонаційно виділив. До дверей мого номеру залишилось два метри. Панічні відчуття почали з’являтись десь всередині. Номер Олежика наступний, покликати його? Чи допоможе він мені? Ще той переляк… Треба дати розуміти, що я в цьому не зацікавлена.

– Я справді стомилась. Якщо не можете заснути, зателефонуйте дружині, в готелі інтернет нормальний, поспілкуєтесь. На добраніч.

Очі шефа звузились. Не чекаючи, що буде далі, Міна висмикнула свою руку і швидко пішла в свій номер.