Епілог

Епілог

Кутаючись однією рукою в підбитий хутром плащ, а іншою - міцно чіпляючись за віжки, Кароліна вже сто разів пожалкувала, що відмовилася від карети. “Тут недалеко, - запевняла вона Фредеріка, - верхи буде швидше”. А коли він зауважував, що взимку мандрувати верхи - це чисте божевілля, вона відмахувалася, як від надоїдливої комахи. Хіба ж вона не витривала? Що їй якась там зима і холоди!

Зараз же дівчина цокотіла зубами, але нізащо в світі не зізналася б у тому.

Натягнувши капелюха на вуха і високо піднявши комір плаща, Фредерік ховав усмішку і співчував Кароліні, та жалів її гордість, тому їхав мовчки. Якщо вона наполягала на своєму, він ніколи не міг їй відмовити.

Так вийшло, що дістатися потрібних берегів Франції вони змогли лише в цю непридатну для мореплавства пору року, і для суден поблизу був доступний тільки порт у Сен-Мало. Там і кинули якір. Натан з командою залишилися на кораблі, ховаючись хто де від незвичної холодної погоди.

Щоб не гаяти час, ще під час заходу у Марсель Фредерік розіслав листи повіреному своєї родини у Париж, також і до маєтків - дізнатися стан справ. Він сподівався, що коли нарешті дістанеться родинного гнізда, питання щодо спадку вирішаться самі собою. Існувала вірогідність, що Антуан не залишив заповіту і власність перейшла до корони. У глибині душі Фредерік навіть розраховував на це, бо не уявляв свого життя без моря. От тільки озвучувати такі думки поки що не збирався. Все залежало від того, що саме знайде Кароліна в своєму домі.

У Сен-Мало капітан зійшов на берег і відвідав контору, де на нього вже чекав лист від повіреного. Підозри підтвердилися. Все, що тепер мав Фредерік, - титул, ім’я і корабель.

Вони неслися засніженим узбережжям, засипаними білим пухом полями і раділи тому, що ступили на рідну землю. Кароліна не могла стримати хвилювання і поспіху й летіла вперед блискавицею. За кілька миль вона очікувано задубіла, але її наполегливість була винагороджена.

Серед оголених дерев і суворих пусток навкруги замайоріли башти.

Кароліна швидше погнала свою кобилу і за мить зникла з поля зору. 

Проминувши високі ковані ворота, побиті часом та бездоглядністю, Фредерік опинився на галявині перед величним старовинним замком, побудованим ще за часів Столітньої війни. Колись його оточував широкий рів, який зараз перетворився на канаву, де влітку, либонь, ґелґотали у болоті качки. Відкидний міст було опущено і явно не сьогодні. Біля високих, зарослих висохлим плющем стін, порпались у снігових кучугурах дітлахи, з воріт виїхав віз, запряжений старою клячею. Молода кобилка Кароліни жваво цокотіла залізними підковами, гарцюючи дерев’яним настилом. Біля возу дівчина увігнала п’яти в боки тварини і зіскочила на землю.

- Паскаль!

Візниця зупинився, оглядаючись на дівчину в чоловічому вбранні, що покликала його. На обличчі відбився сумнів, а одразу за ним - радість.

- Мадемуазель Кароліна… Це ви? Справді ви?

Вона підбігла, без жодної ніяковості кидаючись на шию старому, чиє зморшкувате лице зрошували нестримні сльози щастя.

- Так, це я. Паскалю, де батько? З ним все гаразд?

- Так, мадемуазель, так, він зрадіє.

Кинувши віжки замурзаному хлоп’яті, Кароліна прожогом побігла у замок.

Фредерік мовчки спостерігав, а очі його ставали вузькими щілинками.

Капітан під’їхав ближче.

- Шановний, що це за місцина?

Візниця, забувши, куди і для чого їхав, так і сидів, заливаючись слізьми, поки кляча котила віз ближче до жмутку сухої присипаної снігом трави, що стирчала неподалік.

- Володіння графа де Сен-Бріє… Всевишній зглянувся над нами, над бідолашним нашим господарем і повернув йому перед смертю єдину доньку. Нарешті граф спочине з миром.

Паскаль перехрестився і рушив уперед.

Все-таки графська донька. Не те щоб Фредерік мав сумніви в її походженні. Принаймні в цьому його мати не збрехала.

Фредерік послідував за зниклою дівчиною, а тутешній люд підозріло розглядав його в усі очі, поки він минав широкий двір.

Всередині великого залу на першому поверсі було порожньо і не менш холодно, ніж надворі. Ніякого дворецького не було і в помині, зі слуг - одна служанка, яка явно тут опинилася не у справах, а виключно через цікавість. 

- Гей, ти! - крикнув Фредерік.

Жінка у накрохмаленому чепці застигла на місці, не знаючи, чи їй тікати, чи вклонитися.

- Де покої господаря? 

Служанка махнула рукою у напрямку сходів, що вели нагору в найбільшій башті замку.

За кілька хвилин Фредерік, як і припускав, знайшов Кароліну біля ліжка з важким балдахіном, де під кількома ковдрами лежав старий у нічному ковпаку. Навпроти тріщало полум’я в каміні, даючи кімнаті трохи затишку і тепла. З іншого боку ліжка, ближче до стіни, завішеної гобеленом із зображенням Давида, який перемагає Голіафа, стояв стілець. Біля нього валялися п’яльця з витіюватою вишивкою. А увінчувало цю майже благосну картину витягнуте лице жінки в літах, яка панічно обмахувалася пальцями замість віяла. А коли побачила чоловіка, що увійшов, впала назад на стілець і збиралася зомліти.

Кароліна тримала руку старого, який попри нездоровий вигляд світився від радості, і не стримувала сліз.

Очевидно, Фредерік пропустив найбільш емоційну частину возз’єднання й, відверто, був радий цьому факту. 

- Хто це, моя дівчинко? - тремтячим, але набираючим силу голосом спитав старий граф, вказуючи на гостя.

Кароліна кинула швидкий погляд у бік Фредеріка. Вона так поспішала додому, що навіть не подумала, в ролі кого привела його сюди. Сказати батькові правду зі зрозумілих причин було неможливо. Тож вона зніяковіло затнулася.

Зі своєю неперевершеною грацією Фредерік зробив крок ближче, зняв капелюха, шанобливо вклонився:

- На жаль, не мав честі бути представленим вашій милості. Дозвольте виправити цей прикрий недолік. Маркіз де Ревіньї де Вернантуа, супруг вашої доньки.