Глава 23

Глава 23

Хвилі пристрасті схлинули, надривні емоції через віднайдення одне одного вляглися. Настав час розмови, яку неможливо було далі відкладати.

Стоячи біля розбитого вітражного вікна, Фредерік збовтував темно-червону рідину в келиху, задумливо розглядаючи, як вона розтікається по стінках. Потім простягнув келих Кароліні, що ніжилася на величезному капітанському ліжку, замотавшись у шовкові простирадла, гадаючи, яким дивом ці простирадла вціліли. Ще вона думала про незначні речі: про ширму, яку заштопав котрийсь із матросів і поставив знов у капітанську каюту; про вино, яке вона зараз із насолодою смакувала; про золоті ґудзики на капітанському камзолі, що висів на ширмі; про перев’яз, на якому трималася у піхвах славнозвісна шпага. Про що завгодно, аби не думати про дійсно важливе, нагальне і болюче.

- Чому ти втекла? - нарешті перервав тривале мовчання Фредерік. - Лише завдяки щасливому випадку ми знову разом. А його могло не статися.

- Ти не повернувся і я пішла шукати тебе, - просто сказала вона.

- Але ж я завжди повертався.

- Так.

Вона відвела очі. Зізнатися у нахабному підслуховуванні, коли він запевняв матір, що більше ноги жодної жінки не буде на його судні, здавалося не найкращим варіантом. Озвучити зараз свої сумніви означало зруйнувати те, що між ними зародилося.

Але він все зрозумів.

- Ти не віриш мені, - звинувачувально. - Чому? 

Кароліна мовчала. Це неможливо висловити словами. Як вона може пояснити свої страхи, свої тривоги, що постійно дошкуляли на підсвідомому рівні?

Поки вона зберігала мовчання, він починав розпалюватися. Її недовіра краяла йому серце, холодом проникала у груди, штормовим вітром розвіювала ті крихти тепла, що нарешті починали гріти його. Куди поруч з нею завжди зникає його витримка?

- Хіба я давав підстави? Хіба я хоч раз покинув тебе на призволяще? Чому? Чи, може, ти від початку планувала все це? Скористатися моїми почуттями, задовольнити свою пристрасть? Чи ти гадала, що я заміню тобі Антуана?! А коли цього не сталося, вирішила втекти!

Кароліна відсахнулася. Він бив її словами, несправедливими звинуваченнями, мов батогом. Але й вона не залишилася в боргу:

- Бо є те, чого ти хотів більше за мене, важливіше за мене - твій корабель! 

- Так! Бо це єдиний, хто мене ніколи не зрадить!

- Я не зраджувала тобі!

- Фізично - ні, але у своїх думках - так! Коли цілувала мене, уявляла мого брата!

- Не кажи так! - аж завила Кароліна. - Ніколи, чуєш? Ніколи! Не смій!

Вона зіскочила з ліжка, підійшла до його суворо виструнченої спини, обхопила широкі плечі, вільні від будь-якого одягу, притислася до гарячої шкіри. Відчувала, як калатає його серце, її ж - шаленіло не менше.

Повільно, дуже повільно він розвернувся, скинув її руки. Зазирнув очима, в яких вирувало чорне грозове небо, в її - сірі, блискучі від солоної вологи. Голосом, що бринів, мов жорстка натягнута струна, промовив:

- Правду. Хоч раз скажи мені правду. 

Господи! Ну що ще він хоче від неї почути? Невже воліє, щоб вона зізналася в тому, чого не було?

- Ти кохала його?

Вона не замислилася ні на мить, не відвела погляд, не змахнула віями, витримала чорний шторм в його очах, що грозив змести її вщент. Протягом миттєвості осягнула, що він - той, з ким нерозривно пов’язане її минуле, теперішнє і майбутнє, з ким звела її доля попри те, що вона намагалася пливти проти течії. І якщо зараз він їй не повірить, вона втратить його назавжди.

- Тебе, - тихо, придушено. - Ти - єдиний.

Не поклала руки на його груди, не обняла, просто стояла перед ним, як перед Богом, відкрита, оголена, дозволяючи зазирати в свою душу.

Фредерік дивився в це прекрасне благородне обличчя і втрачав розум. Невже вона приворожила його? Як він не помітив, що вона заповнила собою пустоту, яка поволі висмоктувала з нього життя, поки він ганявся за ворогом? Коли стала настільки необхідною? І саме лише припущення, що вона могла думати про когось, крім нього, викликало в його душі шквал ревнощів. Чи повинен він зараз дякувати Богові або ж дияволу за її повернення? Чи зміг би він далі жити без неї? Існувати без неї?

Фредерік не мав відповідей. Але вони йому і не були потрібні. Він вже знав. 

Капітан підняв руки, обхопив долонями дівоче лице. Вона затремтіла всім тілом, хотіла притиснутися, але він не дозволив. Тримав на відстані, наче випробовував.

- Запам’ятай цю мить, коли я повірив тобі. Запам’ятай, кохання моє.

Пристрасть, жага, божевілля, ніжність, ласка, щирість - все було в поцілунку, яким чоловік запечатав своє кохання до жінки.

Кароліна застогнала, Фредерік ледь не завив, притуляючись до звабних вигинів жаданого тіла.

Вони всотували один одного, глухі і сліпі до всього, крім їхнього кохання.

Він цілував її прозорі повіки, бліде чоло і припухлий краєчок губ, вбирав у себе вологу солону цівку, що зрадливо текла з кутиків очей, викриваючи її слабкість, бажання і тугу за чоловіком.

Кінчики пальців пестили шовкову шкіру грудей, спускалися нижче, обережно, несміливо, неначе побоюючись завдати болю, їм вторували губи, залишаючи легкі поцілунки всюди, до чого могли торкнутися.

Сила його жаги була настільки великою, що він боявся не стриматися і задушити її в своїх обіймах.

Сила її бажання була настільки бездонною, що вона боялася розчинитися в ньому без вороття.

Вона прибирала пасмо смоляного волосся з його лоба так, як мріяла зробити ледь не з першого разу, коли побачила величну капітанську фігуру на кормі корабля, там, де вітер жбурляв морські краплі в обличчя і розвіював чорні прядки.

Він заривався носом у пружні бронзуваті хвилі, вдихав аромат її вологої шкіри так, як марив це зробити відтоді, коли вперше вдихнув його, змішаного із запахом крові від рани.

Те, що було між ними до цього, не мало значення. Тижні на віллі подарували насолоду тілу, оминаючи душу. Тепер же їхнє єднання стало квінтесенцією всього, через що вони пройшли разом, набуло сенсу.