Глава 22

Глава 22

Біль у потилиці розривав голову, заважав поринути у блаженне забуття відтоді, як Кароліна отямилася. Він пульсував, підсилюваний відчуттям землі, що тікає з-під ніг. Вірніше з-під тіла, бо дівчина лежала. 

Розплющивши очі, вона нічого не побачила. Навкруги панувала пітьма. Зате інші чуття загострилися. В ніздрі проник запах сирості, гнилі і нечистот, а вух торкнулися скрипучі звуки, що видавали дерев’яні, пропитані смолою стіни.

Кароліна застогнала. 

“Тільки не це! Невже знову?”

Дотронулася до голови - нащупала величезну ґулю, а пальці стали липкими.

- Sei venuto a loro sensi?* - промовив хтось зовсім поруч.

Голос був молодий, вібруючий, вміщав стільки емоцій, що Кароліна, навіть не зрозумівши питання, поморщилася від його інтенсивності.

- Що?

- Пробачте, ви француженка? - долинуло ламаною французькою з жахливим акцентом. - Я Масімо Гвіді, син купця з Флоренції. Наша сім’я вже понад століття торгує вовняними тканинами, до речі, одними з найкращих у країні, - в голосі продзвеніла гордість. - Не чули про нас?

- Ні.

- Шкода. Та це нічого. Я розповім. Часу у нас багато…

- Благаю вас, помовчіть!

Кароліна, може, і рада була б послухати історію сімейства Гвіді, але дзвінкий голос співбесідника вкупі з головним болем викликали в ній єдине бажання - вмерти.

- Що з вами? Вам зле? Може, покликати когось? Та ні, краще вже не звати, бо невідомо, що вони з нами зроблять.

Кароліна не втрималася від розпачливого стогону. Невже їй доведеться слухати цього не в міру балакучого товариша у нещасті?

- Хоч би світло залишили, - продовжував бурчати Масімо, але вже трохи тихіше. - Я не дуже-то знаюся на лікуванні, але в дитинстві врятував свого собаку. Той впав в яму, зламав хвоста, батько хотів пристрелити Пепе, та я не дав. Ходив за ним, доглядав. Згодом він одужав, так.

Кароліні було абсолютно байдуже, що там сталося з собакою, але бажання змінилося - тепер хотілося вбити Масімо.

Думки її поволі пливли на тлі юного голосу, що лунав у темряві, не даючи їй поринути у безодню безпам’ятства. Кому вона знадобилася? Навіщо її викрали? Де вони були? Що на них чекає?

Сусід, наче почувши невимовлені питання, перемінив тему свого монологу:

- Це работорговці, точно, - голос його затремтів, видаючи страх, що ховався за удаваною бравадою. - Вони продадуть нас на невільничому ринку, от побачите, я попаду в рабство на галери, а вас купить якийсь паша для свого гарему…

- Та замовкніть вже заради бога! З чого ви взяли, що це работорговці? 

- Я чув їхню розмову, коли вони принесли вас. 

Кароліна напружилася. 

- Що саме ви чули?

- Один говорив, що навіть якщо ви не знатна синьйора, то дуже вродлива, і за вас можна виручити чимало грошей.

- А куди йде корабель? 

- Не знаю. Вони кинули вас і швидко пішли. Видно, поспішали, бо мені здалося…

- Ну? Кажіть вже!

- Як це… Дивні вони.

Закотивши очі й спровокувавши цим нову хвилю болю, Кароліна з’їхала по стіні на підлогу. Швидше він її доведе до сказу, ніж вони пристануть до якогось берега. 

Вона закуталася в плащ, який досі був на ній, і вляглася на твердій поверхні. Але голова її торкнулася чогось м’якого. З переляку Кароліна скрикнула і підскочила.

- О боже, не бійтеся, це всього лише моя нога. Лягайте, прошу, я не проти.

Масімо намацав руку Кароліни і потис, намагаючись чи то підбадьорити, чи то заспокоїти. Пальці в нього були тонкі, гладенькі, майже дитячі, але у дівчини від них пройшовся холодок шкірою. Не те щоб це викликало відразу, скоріше просто не хотілося, щоб хтось її торкався. А слідом нестримною хвилею накотили спогади про інші дотики, про інші пальці, що дарували невимовну насолоду, від якої всередині все тануло.

Судомно зітхнувши, Кароліна відповзла подалі від миршавого співкамерника, принаймні чогось саме таким він їй уявлявся.

Ображений, син купця замовчав. До дівчини доносилося його сопіння разом з навколишніми звуками й неприємними запахами. Вона знала ці “пахощі”, цю смердючу морську гниль, яка в’їдалася в усе на судні, особливо на нижніх палубах, у трюмі, де вентиляцією слугували зазори між погано підігнаними дошками міжпалубного настилу. В цій частині корабля, де їх тримали, очевидно, було відхоже місце неподалік, але тут не пахло найгіршим людським запахом - відчаєм і страхом, тим, чим на работоргових судах просякнутий кожний дюйм поверхні.

Кароліна подумки повернулася до Фредеріка, до розмови, якої так і не сталося. Якби того ранку вони поговорили, все могло скластися інакше. Вона мусила в це вірити, і вона вірила, бо те, що проросло в її серці, шукало виправдання його вчинку. Воно гріло її душу, хоча від цього тепла інколи ставало боляче. 

Де він зараз? Чи згадує її так, як вона - його? Чи шкодує про втрачений шанс? 

Комок застряг у горлі, душачи непролитими сльозами. Кароліна затулила рот долонею, щоб супутник не здогадався про її розпач. Його пропозиції допомоги робили тільки гірше. 

Скоро син купця знову озвався. Очевидно, довго мовчати він не вмів.

- Я пробував втекти перед тим, як вас принесли. Здається, тут решітка, зачинено. До речі, синьйорито, нас не представили, так, ми не на прийомі, та пристойності треба дотримуватися. Хотілося б знати ваше ім’я, бо нам ще довго бути разом, у такій близькості. Я повинен якось звертатися до вас.

- Який сенс у цьому, якщо вас все одно продадуть на галери, а мене - до гарему паші? - ущипливо відповіла Кароліна.

- То ви зовсім не синьйорита! - скрикнув Масімо зневажливо. - Ви знущаєтеся з мене!

Та бути чемною у Кароліни зовсім не виходило. Вона сердилася на докучливого сусіда, на власні квапливість і дурість, які привели її сюди, на Фредеріка, який не попередив про свої плани, вчасно не повернувся і вкотре не врятував її.

Черговий обурений вигук Масімо перервався звуком від кришки люка у стелі, яка відкинулася, гучно вдарившись об настил. У квадратному отворі затанцювало тьмяне світло ліхтаря. Воно виявилося занадто сильним для зору бранців, що за мить до того сиділи в цілковитій темряві. Кароліна затулила лице рукою, а Масімо відповз у дальній куток їхньої в’язниці, якою була відгороджена решітками частина приміщення в трюмі. Поки двоє людей спускалися трапом униз, Кароліна встигла роздивитися товариша у нещасті, що виглядав точно, як вона собі уявляла, - плюгавий, трохи згорблений, вдягнений, як типовий представник свого стану, у темну суконну куртку, такі ж порти й грубі башмаки. Двоє тих, хто прийшов через люк, виглядали не краще, ба гірше, бо й одежина їхня, й злобливі пики свідчили про належність до піратського кодла.