Глава 20

Глава 20

Наступні тижні належали тільки їм двом. 

Герцогиня Памфілі, дізнавшись про смерть сина, зачинилася у своєму палаццо в Римі і віддала віллу у повне розпорядження так званому племіннику з дружиною. І хоча вона не виявляла бажання сприяти їм у подальших справах, все ж таки прислала свого особистого лікаря. Той, оглянувши хвору дівчину, покривився від вигляду шраму на плечі, констатував звичайну застуду, одноразово зробив кровопускання з метою зниження температури, порадив відпочивати і пішов геть, бо її ясновельможність, з урахуванням її нервового розладу, вимагала повсякчасної його присутності. Крім того, візит лікаря доніс деякі чутки щодо невдалого нападу зрадника з-поміж мальтійських лицарів на одного з почесних гостей заходу, що ймовірно мав великий вплив на Папу Римського. Аристократична та церковна верхівка жваво обговорювала небачену подію, а також того, хто вчасно розкрив змову і зупинив напад, відправивши запроданця до пекла так вчасно. Героєм називали людину зі свити французького посла, такого собі віконта де Ревенкура. Таким чином віконт здобув славу не лише собі, а й своєму государю та зміцнив стосунки Франції з Папською державою.

Проблема розв’язалася якнайдоречніше.

Тож ніким не потурбовані, практично відгороджені від решти світу, Фредерік та Кароліна отримали повно часу на те, щоб по-справжньому пізнати одне одного. Поки дівчина одужувала, ніжачись у ліжку майже цілодобово, капітан розважав її дотепними історіями зі свого бурхливого корсарського буття. Його суворість зникала, варто було лиш побачити усмішку на тонкому обличчі, яке обрамляло волосся з відтінками розплавленої бронзи. А коли Кароліна сміялася, слухаючи матроські жарти без прикрас, співрозмовник почувався так, ніби його корабель нарешті віднайшов рідну гавань.

Невдовзі хвороба залишила по собі тільки спогад. Кароліні було дозволено виходити на прогулянки. Її улюбленими місцями стали водограй Купідона та водоспад з арками. Там вона надовго завмирала, любуючись краєвидами, садами і виноградниками на обрії, а Фредерік милувався нею. Гордовитою статурою, тонким профілем із задумливим поглядом, спрямованим вдалину, тендітними руками, що приховували силу. Тоді не втримувався і підходив, обіймав ззаду, торкався губами шиї, вдихав запах волосся. Так вони обоє застигали, проводжаючи очима заходи рожевого сонця, інколи ховаючись від дощу у бесідці, частіше прожогом чи навпаки - повільно, смакуючи кожну мить, поверталися до кімнат, де вже було розпалено вогонь, щоб втихомирити власне полум’я.

Їм ніхто не заважав. Невидимий дворецький (точна копія Джакомо, якого герцогиня забрала до Риму), непримітні слуги, тиша всередині вілли і навкруги - все сприяло розквіту їхнього непередбаченого щастя. Вони мали все, про що можна було тільки мріяти, якби саме про це вони й мріяли. Але чим далі, тим частіше відчувалася недомовленість. Та вони не говорили про це. Вони взагалі майже не говорили. Замість слів промовляли погляди... подихи... доторки... Ніжні, мимовільні, невагомі, звабливі, намірені, дражливі, зухвалі, тремтливі, боязкі, сміливі. Будь-що, аби уникнути важких розмов, що порушать їхню крихку ідилію.

Час від часу Фредерік відлучався з вілли. Він ходив у порт, розпитуючи місцевих, а більше - прибулих моряків про все, що відбувалося в Середземному морі, в надії спіймати хоч якийсь відгомін новин про свій корабель. Вилазки були марними. Чи то він викликав підозри своїми розпитуваннями, чи то дійсно ніхто нічого не знав. З кожним таким безрезультатним поверненням капітан ставав дедалі похмурішим. Він намагався приховувати від Кароліни своє розчарування, але вона помічала. Радше, відчувала. Та вдавала, що нічого не відбувається. 

Вона боялася того, що станеться, якщо корабель прийде в Рим. Не того, що перерветься їхнє дивне затворництво. Кароліна не була наївною і чудово розуміла, що це не триватиме вічно. Невизначеність, яка висіла дамокловим мечем над їхніми стосунками, набуде реальної форми, щойно прапор галеона замайорить над обрієм.

А ще Кароліну лякало те, яке безмежне місце посів за ці тижні в її серці Фредерік. Лякало те, що її задовольняє роль простої коханки, яка не матиме жодних прав і якої він однозначно позбудеться, бо більше жодна жінка не ступить на палубу його корабля. Через такі думки Кароліна так само віддалялася від Фредеріка, як і він від неї, ховаючись у бібліотеці, розглядаючи карти і замислено водячи пальцем по блакитній поверхні, що символізує море. Лише вночі між ними падали бар’єри, залишаючи оголену пристрасть і почуття, відчутні, але не висловлені.

Напруга зростала. Кожен з них знав, що так тривати далі не може.

Того дня під час сніданку Фредерік виглядав розсіяно. Його явно поглинули роздуми, дуже далекі від особи дівчини, що сиділа напроти. Але вона була сповнена рішучості сьогодні ж розставити всі крапки над і. Збираючись розпочати розмову, вона зробила глибокий вдих, але її перервали.

- Ми маємо поговорити, - сказав Фредерік, повертаючи незвично важкий погляд у бік Кароліни.

Такі початки ніколи не віщують нічого хорошого.

- Згодна. Я теж цього хочу.

Він ніби зрадів, почувши це.

- Чудово. Отже, щойно я повернуся.

- Я чекатиму.

Вона провела його до дверей ясним поглядом та усмішкою. Він посміхнувся у відповідь, але скуто, наче неохоче, і зник з поля зору.

І того дня не повернувся.

Кароліна забороняла собі думати, що з ним могла трапитися халепа. Фредерік часто пропадав на кілька годин, навіть пів дня, але такого, щоб він не вертався додому, не було ні разу. 

Думку про те, що він її все ж таки покинув, не дотримавши слова, Кароліна відмела одразу. Фредерік не такий. Вона знала його, він міг зробити це сотні разів, але ж досі залишався з нею. Хоча зрадливі сумніви все одно закралися в серце. І сталося це вночі. Першої ночі, коли його не було поруч, відтоді, як вони врятували один одного під час шторму на кораблі.