Глава 18

Глава 18

Мати справу з розлюченим чоловіком посеред глупої ночі і порожньої дороги, - це не те, про що можна мріяти після такого насиченого подіями дня. І тим більше - давати якісь пояснення. Так, можливо, капітан мав на них право, та Кароліна не була готова. Втім, інколи їй здавалося, що вона ніколи не буде готовою сказати правду. Гнів прийшов їй на поміч, коли вона крикнула:

- А якщо не скажу, то що? Стоятимеш тут до скону?

Фредерік зловісно всміхнувся, хоча з огляду на темряву про це можна було лише здогадуватися.

- Ну йди, йди. Сама, без супроводу, без грошей, в чужій країні, не знаючи мови, побачимо, скільки ти протягнеш, - він демонстративно потряс мішечком і одразу сховав.

- Мову коштовностей, - вона торкнулася перлів на грудях, - розуміють будь-де.

- Мало того, що ти брехуха, так ти ще й крадійка! А чим розплачуватимешся, коли перли скінчаться? Тим, що пропонувала Тресі?

- Та як ти смієш! 

Тремтячи від обурення за несправедливе звинувачення, вона наблизилася, щоб замахнутися і дати ляпаса. Пальці стислися в кулак, рух уповільнився. Блискавичним спалахом згадався той єдиний випадок, коли Кароліна хотіла вдарити. І те, чим він закінчився. Ні, вона не злякалася реакції у відповідь, просто відстань між ними скоротилася, і Фредерік раптово опинився перед нею, так що їй довелося задерти голову і дивитися прямо в його припорошене пітьмою обличчя.

Дихання на мить перервалося. І Кароліна рвонула зі своєї шиї намисто. Перли покотилися, загубившись десь у пожухлій траві.

- Вже якось виживу, - процідила вона крізь зуби і зробила крок назад, щоб йти далі.

Та їй не дали. Залізним обручем оповили чоловічі пальці тонке передпліччя, розвертаючи.

- В житті не зустрічав такої впертості. Ти ладна загинути, аби лиш нічого мені не казати. Чому? Чого ти боїшся? Ким був для тебе мій брат? - Він вже ледь не трусив її, вчепившись у плечі, а вона навіть скнути рук не могла. - Ти його вбила?!

- Ні! Припини, благаю!

- Для чого ти потрапила на мій корабель? Звідки ти знала про мене? Ти й мене збиралася вбити? Хто тебе підіслав?! Що тобі потрібно?! Кажи зараз же, бо придушу!

Змістивши руки на горло, не тямлячись, він поволік її вперед, притискаючи до стовбура найближчого дерева.

- Це ти так мені віддячуєш? - прохрипіла вона, повиснувши на його зап’ястях. - Легше вбити, аніж виконувати свою обіцянку?

- Твій брехливий рот заслуговує лиш на те, щоб його розбити, - вицідив Фредерік.

Він вже не розраховував свої сили і продовжував здавлювати шию все сильніше. Все, що залишалося Кароліні, це хрипіти і сподіватися на диво. Вона хапала ротом повітря, якого з кожною секундою все більше бракувало, а тоді заплющила очі і віддалася на милість Фредеріка. Якщо він її задушить, їй точно не доведеться зізнаватися ні в чому. В голові вже паморочилося, а носки туфель ледь торкалися землі.

Для чого жити, якщо єдина людина, чия прихильність була для неї важлива, не довіряла їй навіть після всього того, через що вони разом пройшли?

І коли від браку повітря Кароліна майже знепритомніла, до її рота увірвалося щось гаряче, шалене, нестримне. Інстинктивно вона зробила глибокий вдих, та чоловічі губи завадили і цьому. Вони м’яли, давили, всотували в себе її дихання, наче хотіли увібрати без залишку і таким чином знищити. 

Спочатку Кароліна намагалася відіпхнути його від себе, та це було непосильною задачею, а потім відчула. Все, що досі ховалося в ній, все, що вона так відчайдушно намагалася втримати в собі, чому забороняла існувати… безуспішно. Всі бар’єри рухнули, коли близькість стала невідворотною. Відстань зникла, питання зависли десь позаду, чекаючи на слушний час, бо ця мить належала тільки відчуттям, не словам.

Рухи його рук, хаотичні, неконтрольовані, жагучі, обпалювали її. Його поцілунки, спраглі, болючі, несамовиті, залишали на її шкірі пекучі рани, від яких жар розходився по всьому тілу, проникаючи всередину, вибухаючи насолодою і спустошуючи.

Повиснувши на його стегнах, задихаючись від незвіданого до сьогодні відчуття, вона забула про все, що досі мало сенс. У ці хвилини важливо було тільки те, що дарували ці безпощадні обійми. 

Важкі, набубнявілі хмари раптово затягнули чорнильно-чорне небо. Дві останні зірки зникли за ними, занурюючи світ у непроглядну пітьму. І коли дівчина скрикнула від болю, а чоловік ошелешено завмер - небеса розірвало блискавкою, а на землю впала дощова стіна.

Вмить двоє тіл перетворилися на суцільне мокре плетиво.

- Це просто божевілля якесь, - видушив Фредерік прямо їй у вухо, важко дихаючи, - я через тебе втрачаю здоровий глузд.

І що Кароліна мала відповісти, якщо насправді відчувала те саме? Зізнаватися у своїх слабкостях - це точно не про неї. Тому вона просто уткнулася лобом у мокре плече напроти і могла думати лише про те, як вона вдячна неочікуваній негоді: ніч затаїла її розпашілі щоки, а злива їх остуджувала, і та ж злива разом з червоним платтям приховає сліди її безрозсудного вчинку.

Над їхніми головами знову затріщало, гримнуло, і сусіднє дерево спалахнуло, розламуючись навпіл.

- Треба тікати звідси, - капітан з явною неохотою відліпився від Кароліни, - ходімо.

Вона ледве встигла поправити спідницю і не втрималася від шпильки:

- Одна нещасна гроза -  і тобі вже ніякої правди не потрібно.

- Шлях до Франції довгий. А я вмію бути терплячим. Та й будь-яка розмова зачекає більш вдалого і сухого місця. - Він змахнув з носа воду, хоча це не мало сенсу, бо небо наче прорвало.

Правою рукою Фредерік міцно тримав дівчину не стільки з метою підтримувати, щоб не впала у багнюку, скільки через підсвідоме бажання постійно відчувати її.

Решту дороги вони подолали мовчки і дісталися заїжджого двору майже на світанку. 

Кілька хвилин Фредерік тарабанив у зачинені двері, аж поки звідти не висунувся заспаний пахолок. Не гаячи часу на розмови, капітан дав монету, наказав мерщій приготувати кімнату, гарячу воду, сухий одяг і пляшку найкращого вина, яке могло знайтися у цій дірі. Розбуджений гупанням і криками, до загальної зали, що слугувала одночасно харчевнею й мала доволі неохайний вигляд, з темряви вийшов, очевидно, господар, у довгій сорочці і ковпаку. Він тримав підсвічник і ніяк не міг второпати, що відбувається. Ще один дукат повернув йому ясність розуму, і миттю знайшлося все, чого забажали дивні синьйори, мокрі мов хлющі з голови до п’ят.