Глава 15

Глава 15

П’яцца Навона кишіла людьми. Бідними і багатими, у рясах та у світському одязі, в лахмітті та у вишуканому вбранні. Коли сонце скотилося за небосхил, троє запилених вершників спішилися біля фонтану Мавра, щоб не давити натовп копитами змучених коней. Кароліна схилилась над фонтаном, зачерпуючи прохолодну воду, і аж застогнала від задоволення. Сотні запалених вогнів відбивалися на схвильованій гладі, акомпануючи загальному гаміру навкруги.

- Чекайте мене тут, - Фредерік рушив у напрямку одного з палаццо.

Незабаром він повернувся, розлючений і засмучений.

- Що сталося?

Він не міг дивитися на змарніле обличчя дівчини, тому відповів на її питання, дивлячись на Клода:

- Господарі на віллі, за містом. Нам треба на той бік Тибру. 

Проте кожна миля здавалася зараз безкінечною.

- Ви впевнені, що нас там радо приймуть?

- Приймуть? Без сумніву. А от чи радо, це належить з’ясувати.

- Чия це вілла? - згодом спитала Кароліна, коли вони опинилися у підніжжя пагорба Джаніколо.

- Дуже давньої знайомої.

Фредерік не горів бажанням пояснювати докладніше, тому дівчина зосередила увагу на місці, до якого вони наближалися. Навколо центральної фігури паркової композиції - самої вілли - розкинулися широчезними клаптями виноградники. Їх було видно і чутно навіть серед ночі. На схилі пагорба у центрі розташувалася будівля, її фасади горіли тисячами вогнів, що осяювали схили і оточуючий парк з партерами і фонтаном. На нішах південного фасаду і парапеті на даху звеличувалися скульптури, надаючи будівлі схожості з відомою віллою Медічі. Втім, на це і був розрахунок під час планування та будівництва.

Вони під’їхали до центрального входу, який охороняло двійко вартових. Серце Кароліни забилося частіше. Варто було очікувати, що давня знайома капітана аж ніяк не служниця. Зсередини долинули звуки музики, сміх і крики, галас, що свідчили про якесь свято у самому розпалі.

Вартові, побачивши трійку мандрівників у брудному бідному одязі, миттю схрестили списи, забороняючи шлях.

- Покличте дворецького, - звернувся до одного зі стражників з незворушним обличчям Фредерік, - негайно!

Люди в легких обладунках, що радше слугували прикрасою, аніж серйозним захистом, перезирнулися. 

- Якщо господарі дізнаються, кого ви не пустили на поріг, вважайте - ваша служба скінчилася.

- Здається, нам тут не дуже раді, - зауважила Кароліна. 

- Хутчіш! - рявкнув капітан, помітивши, що один з вартових вже готовий бігти докладати.

За лічені хвилини важкі двері відчинилися, пропускаючи людину, що своєю осанкою могла зробити честь самому королю. Хижий орлиний ніс, мішки під очима, зморшки навколо презирливо стиснутого рота, одяг з дорогої тканини, хоча й не вельможний - перед ними власною персоною виріс дворецький.

- Добродії заблукали? - чемно, з ледь помітною ноткою зневаги, поцікавився він.

- Перекажіть її світлості, що прибув Фредерік.

- Перепрошую, хто?

- Глухий віслюк? Фредерік!

- Маю великі сумніви, що її світлість знає якогось…

Капітан хижо усміхнувся.

- Скільки років ти тут служиш?

- Десять.

- Маєш бажання продовжувати службу? Так? Тож не примушуй мене потрапляти на віллу іншим способом. Кажу востаннє - передай її світлості, що прийшов Фредерік у супроводі втомленої синьйорини, яка не чекатиме більше ні хвилини!

Достоїнство не дозволило дворецькому продовжувати суперечку. Гаразд. Він повідомить герцогині про нахабу і з радістю спостерігатиме, як його викинуть геть.

Згодом, не змінюючи виразу обличчя, дворецький повернувся.

- Її світлість чекає на вас.

Від Кароліни не сховалося намагання дворецького швидше відвести їх у боковий коридор, подалі від шуму розваг.

- Свята Діво, невже мої очі не обманюють мене? Це справді ти, мій хлопчику?

Вихоплена танцюючим світлом канделябра, з-за колони випливла жінка поважного віку, пишні форми якої могли посперечатися з хмарами у небі. Сукня темного бархату, гаптована золотим мереживом, на диво робила фігуру витонченою у певному сенсі. Намальовані брови над випинаючими надбровними дугами прямували до неба, через те обличчя жінки здавалося завжди здивованим.

- Так, - Фредерік вклонився, цілуючи простягнуту руку з усією пошаною. - 

- Ви аніскільки не змінилися, молода і прекрасна, як і раніше, матінко.

- Ах ти улесник!

Лиш суворе монастирське виховання не дозволило щелепі Кароліни опинитися на мармуровій підлозі. Клода ж не врятувала і хвалена мовчазність:

- Фок-грот-брамсель мені в ліве вухо...

Герцогиня Памфілі навіть не вдостоїла його поглядом. Помахом руки підізвала дворецького, що матеріалізувався з пітьми найближчого кутка.

- Джакомо проведе вас у східну частину. Мої апартаменти - єдине місце на віллі, де немає інших гостей. Що ж, ніхто не очікував сьогодні на візит таких… особливих осіб. Влаштовуйтесь, я навідаю вас пізніше.

Вишколений дворецький зрозумів все без зайвих слів. Підбіг лакей, який увів Клода, а Джакомо, уникаючи центрального коридору і сходів, супроводжував Фредеріка з дівчиною.

З протилежного входу раптом вискочив чоловік у темній курточці, з трохи божевільним поглядом. Його чорні, подекуди поцятковані сивиною вуса з клиноподібною борідкою смішно стирчали.

Вся увага герцогині миттю зосередилася на ньому:

- Лоренцо, любий мій, що сталося?

Її пишні груди схвильовано колихалися.

- Незрівнянна Франческа, що я тут роблю? Я маю готуватися до прем’єри, перевіряти декорації… О Мадонна міо, сади Гетсиманські, хрест і чаша! - він схопився за голову. - Я мушу бігти! 

- Побачимося в опері! - кинула вслід синьйора.