Глава 14

Глава 14

Над будинками попід хмарами слався сивий дим, розпорошуючись у блакитному, наче вимитому, небі. Сонце вже зійшло високо, набирала обертів середземноморська жара. І хоч де-не-де поля й долини, якими їхали вершники, були вкриті різнобарвними плямами квітів, дерева вже вбиралися у жовте, нагадуючи, що не за горами осінь.

Всі були стомлені, хотіли їсти. Село, що з’явилося поміж оливкових дерев, розкиданих у передгір’ї, здалося їм оазою у квітучій пустелі.

Непристосована до такого довгого пересування верхи Алегра всю дорогу нила, просила пити, їсти і стати на відпочинок. Не звертаючи на її скарги жодної уваги, Фредерік слідкував за місцевістю, видивляючись найменші підозрілі рухи. Після безсонної ночі під очима запали кола, шрам на щоці різко виділявся поміж щетиною, але він не міг собі дозволити розслабитися. Єдиним його бажанням, крім миски каші й постелі, стало скинути набридливу дівку з коня. Натомість Кароліна, на яку він час від часу кидав стривожений погляд, міцно обійнявши Клода, зціпила зуби і мовчки терпіла. Капітан посміхнувся сам собі - він і не сумнівався в її витримці.

- Що це за село? - перервав він чергове скиглення Алегри.

Копита цокотіли по сухій землі і камінцях, вершники повільно просувалися вгору.

- Гадаю, Ортіано. Чи Боккільєро. Не знаю, - вона провела рукою по чолу, змахуючи пасмо волосся, яке прилипло до обгорілої шкіри. - Яка різниця? Зупинимося, благаю! На кілька годин.

- Це дуже довго. Ми не можемо так ризикувати.

- Запевняю тебе, - зло кинула Алегра, - якби мій батько справді хотів нас наздогнати, він би вже це зробив. Я йому не потрібна. Ти? Можливо. Але не настільки.

- Ти недооцінюєш Вінченцо Короткого. Те, що я про нього чув…

- Облиш. Про тебе також ходять страшні чутки. Але ж ти зовсім не такий грізний, - вона посміхнулася і потягнулася до його шиї, щоб поцілувати.

Фредерік різко нахилився, пришпорюючи коня, тварина заіржала і припустила чвалом.

Губи Алегри ковзнули по сорочці на плечі, дівчина дивом втрималася на крупі.

- Мені подобається твоя рішучість, - крикнула вона, щільніше притискаючись до чоловічої спини.

Розташоване на схилі гір поселення складалося, як і більшість тутешніх сіл, з кількох домівок з похилими дахами. Бекали кози, квохтали кури, кувікали свині, з гір дмухав гарячий вітер, не даючи бажаної прохолоди.

Вершники під’їхали до першого ліпшого будинку, який, на щастя, виявився таверною. У темному приміщенні було напівпорожньо. Кілька місцевих сиділи за столиками по кутках, жлуктячи пиво і наминаючи броколі з глиняних полумисків. Вони одночасно повернули голови у бік новоприбулих, застигли на мить і, втративши цікавість, продовжили своє заняття.

Назустріч вийшов хазяїн у засмальцьованому фартусі.

- Шановний, - звернувся до нього Фредерік, - нам треба свіжих коней і обід. Швидко.

Худий і високий, наче жердина, чоловік вклонився, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

- З другим радо допоможу, а от першого - немає.

- Він бреше! - втрутилася Алегра. Крижі їй боліли, і вона була зла. - Я донька маркіза ді Кру… Ай! Що ти робиш?

- Прошу пробачення за мою дружину, - капітан міцно схопив дівчину за лікоть із силою, якої вона явно не очікувала від нього після цілого дня тримання віжків. - Вона трохи несповна розуму, вважає себе знатною синьйорою. 

- Та яка з неї синьйора? - засміявся хтось з кутка.

- Справді.

Фредерік взяв її за шию, притягуючи до себе, ніби хотів обійняти, схилився до вуха:

- Замовкни, дурепо, хочеш всіх нас погубити?

З боку виглядало, як подружні обійми, але Кароліна помітила, як білявка вся зіщулилася від болю. Слід від ляпаса на щоці заграв новими барвами, нагадуючи, що в світі безжальних чоловіків жінка - ніхто. Кароліні стало шкода її. Та це тривало не більше секунди.  Її ніхто не жалів, крім Жерома. Звичка піклуватися лише про власні потреби за місяці поневірянь і втеч глибоко в’їлася під шкіру.

Вони присіли за стіл.

Фредерік був напружений і готовий кинутися на будь-кого з присутніх.

- Я бачив у тебе калитку, - звернувся стиха до Алегри, - давай сюди.

- Ні! Це мої гроші. - Він сильніше затис тонку перев’язану шию. У витрішкуватих очах забриніли сльози. - Ну чому ти такий жорстокий? Я ж допомогла вам.

У відповідь отримала мовчання і черговий синець.

Скоро їм принесли нехитрі наїдки й розведене вино. Всі накинулися, забиваючи шлунки, крім Алегри, яка кривилася від вигляду невишуканих страв. Але голод узяв своє.

Трапеза закінчилася і біля їхнього столу намалювався один із селян.

- Пане, я маю коней, як вам конче треба свіжі.

Звичайний селянин, яких повно тут, бідно вдягнений, мняв у руках широкого капелюха. Капітан окинув його уважним поглядом з ніг у стертих башмаках до лисої маківки. Нічого не вказувало на те, що чоловік має справу з кіньми.

Поки Фредерік розмірковував, чи скористатися пропозицією, Кароліна напроти посунулася до Клода і схилила голову на плече, руки її шарили по матросових стегнах. Той знітився, кинув швидкий погляд на капітана, в якого заграли жовна. Тієї ж миті щось просвистіло над головою Фреда - рух Кароліни був блискавичний. Позаду хтось захрипів, хапаючись за простромлене ножем горло, на капітана й Алегру впали краплі крові. Чоловік хутко підскочив, перекидаючи лавку, цим самим збиваючи з ніг тих, хто підійшов ззаду.

Алегра заверещала. Клод кинувся на іншого нападника, врізався головою йому в живіт, вихватив тесак у того з-за поясу і рубонув з усієї сили. Фредерік встиг проштрикнути шпагою другого, з півоберта зацідив ефесом корчмарю, що хотів прийти на допомогу спільникам, відкидаючи того подалі. Кароліна вистромила з поціленого нею горла ножа, перекинула у здорову руку, розмахуючи навколо себе, мов клинком. Алегра продовжувала верещати.