Глава 13

Глава 13

З’ява Кароліни викликала ефект гарматного пострілу. Всіх наче грім побив. Матроси стояли й дивилися в усі очі, повитріщали баньки, не розуміючи, чи то їм привиділося, чи то хтось на кпини взяв. Дівка з лицем хиляка хлопаки, підібраного з потопленої галери, гордовито й витончено склала руки у такій позі, що їм і не уявлялося ніколи. Від неї віяло такою непідробною гідністю, яку неможливо набути, а лише народитися з нею. Та це тривало не більше секунди.

Стара грюкнула ложкою об казан, сплюнула й закурила люльку. Матроси сполошилися. Натан хмикнув у бороду, Алегра зверхньо повела плечем, мовляв, я своє слово дотримала, але приязно ставитися не зобов’язана. І тільки Фредерік не зводив очей зі з’яви. Жіноче плаття, навіть завелике й бесформене, служниче, преобразило Кароліну. Разом відкрилася жіночність, спокусливість і приваба. Він бачив холодний вогонь, що спалахнув в її очах від вигляду цілуючої його Алегри, і сум’яття, яке вона майстерно приховала під гордовитою маскою. Так володіти собою не вміла жодна жінка, яких він чимало знав.

Картину загального замішання перервала білявка, ухопивши пальчиками капітана за підборіддя і спрямовуючи його увагу на себе. Фредеріку її фамільярна поведінка зовсім не подобалась, але поки що він продовжував грати роль. Тим не менш, він перехопив настриливу руку і відвів убік.

- Марчела виграла нам трохи часу, збивши собак зі сліду, - сказала Алегра, киваючи у сторону баби. - Але ми маємо не більше години. Сторожа не поткнеться сюди, аж занадто забобонні, але існує вірогідність, що батько шукатиме тут мене.

- Я отримав деякі відомості про місце перебування де Тресі, - звернувся Фред до боцмана. - Він буде у Римі. Часу обмаль, і вирушаючи всі разом, ми ризикуємо нарватися на погоню або не встигнути.

Натан похитав головою. Не подобалось йому те, що збирався сказати Фред. Новина про втрату галеона прикро вразила боцмана. Він дорожив кораблем не менше його капітана, ба, навіть більше, бо це був єдиний дім, який він мав. Те саме відчували й інші матроси. Що робити на суші, вони не уявляли. Море завжди було їхнім життям.

- Ми повинні розділитися. Я хочу, щоб ти повернув корабель.

Він поклав руку на кремезне плече мулата. Той, зупинившись на похмурому й тривожному лиці капітана, чоло якого прорізала глибока складка, перевів важкий погляд на матросів. Виснажені після ув’язнення, чоловіки притишкли  в очікуванні вироку.

- Це буде нелегко, - нарешті озвався Натан.

- Так. Але ти впораєшся. Я не знаю іншої людини, якій було б до снаги таке завдання.

- Що робити з пораненими? Вони не витримають дороги.

- Вони можуть залишитися тут, - втрутилася Алегра. - Марчела швиденько ви́ходить їх. Правда ж?

Стара знову сплюнула у комин, пихнувши люлькою. Дим стелився попід стелею, клубочився прозорими хмарками.

- Авжеж, - проскреготала вона. - Ви́ходить. А як найдуть їх, нарікайте на себе.

- У нас є тільки два коня.

- За кілька миль на схід є річка, - знов влізла Алегра, а ніхто не сердився, врешті, вона була єдина, крім старої Марчели, хто знав місцевість. - Там можна знайти човен, або йти угору за течією до найближчого порту.

- Тоді я беру коней. Клод, - Фредерік кивнув одному з моряків, міцно збитому чолов’язі, - ти з Ліне, а я з Алегрою.

Кароліна, на яку ніхто не звертав уваги, поки точилася розмова, сторопіла. Ця… їде з ними?!

- Хочеш щось сказати? - звернувся до неї Фредерік. Виявляється, він не припиняв нишком боковим зором назирати за нею. Це і потішило Кароліну, і одночасно обурило.

Дівчина схрестила руки на грудях і задерла підборіддя. Не збирається вона з ним говорити, принаймні зараз, у всіх на очах.

- Чудово, - його губи розтяглися в подобі усмішки. - Час не жде. Треба вирушати.

Вони обнялися з Натаном, міцно, по-чоловічому. Невідомо, чи побачаться колись.

- Я на тебе розраховую.

- Будь певен: якщо “Луїза” десь тут, я її знайду.

- Чекатиму на тебе в Римі місяць від сьогодні.

Через кілька хвилин зірки, раз по разу ховаючись під важко навислими хмарами, щосили освітлювали шляхи двом групам подорожніх - чотирьом вершникам, які чимдуж гнали коней на північ, та чотирьом відважним моряками, яких тепер вже власна помста приспішувала вперед.

****

Вони гнали всю ніч, аж поки змилені коні не почали хрипіти і ледь плентатися. Оскільки ніхто з втікачів не знав дороги, змушені були покластится на чуття тварин і вказівки Алегри, щоб уникнути погоні. Тому шлях їх пролягав вузькими малопомітним стежками, в обход жвавих доріг, де їх у будь-який момент могли вистежити і нагнати люди Вінченцо Короткого. 

Близилось до ранку, коли нарешті вирішили зробити привал і дати спочинок коням. Зупинились на невеличкій галявині. Кругом стояв платановий ліс, зачаївся перед світанком, оповитий густими заростями мирту, метельника та олеандра, ніщо не ворушилося.

Кароліна трималася з останніх сил, щоб не впасти, міцно ухопившись за широку спину Клода. З крупа вона вже сповзала, гепаючись на землю. Схопилася за плече, закусивши губу, щоб не застогнати. Ні, такого задоволення вона не доставить своїм супутникам, особливо ж цій манірній особі, що раз по раз зойкала від втоми, демонстративно тримаючись за поперек.

Фредерік наказав всім відпочити до сходу сонця, в запасі вони мали часу небагато. Сам же став на варті.

Кароліні терміново потрібно було залишитися на самоті, але не встигла вона й кілька кроків убік відступити, як у спину донеслося зверхнє:

- Гей ти, як там тебе? Допоможи мені розшнурувати корсет. Я не відпочиватиму вбрана.

Повільно, дуже повільно Кароліна обернулася, кинула злий погляд на білявку і рішуче попрямувала за чагарники.

- Неподобство! Повернися і допоможи, негайно! Любий.. Ем... Нас не представили як слід. Я б хотіла знати ім'я свого визволителя.