Глава 12

Глава 12

З тієї миті, коли до хатинки на березі річки увірвалися озброєні люди, закололи юнгу, схопили Кароліну, чимось одурманили, вона перебувала наче уві сні. Розмиті образи, нечіткі фігури, звуки, мов крізь вату, коливання, поки її кудись несли. Ні думки, ні навколишній світ не збиралися докупи, все пливло, наче в тумані. В такому стані вона не відчувала свого тіла, не відчувала болю. І це було добре. А більше доброго не було нічого.

Отямилась, коли якась баба чаклувала над її плечем. Плече приємно холодило, огортане свіжою пов’язкою з дивно пахучою маззю. Те саме відчувалося на обідраних колінах і стопах. 

Від старої жінки відгонило горілкою, травами і табаком. Щось бурмочучи собі під ніс, вона тицяла пальцями в тіло дівчини, либонь, перевіряючи, чи все інше ціле.  

Кароліна здиргнулася від огиди, а баба витріщила на неї свої старезні, затягнуті більмами очі. На голові неохайними пасмами стирчало сиве волосся.

- Tutto bene con lei *, - буркнула стара.

- Bene **, - відповів хтось. Голос був молодий, тягучий, владний.

Підвівшись на ліктях, Кароліна виявила, що лежить в самій сорочці на ліжку під балдахіном, у кімнаті, завішаній гобеленами, з вікном, оздобленим вітражним склом. Над узголів’ям висіло розп’яття, з якого Ісус кидав стражденний погляд униз. Біля вікна стояла молода дівчина, струнка, з довгим білявим волоссям, укладеним у трохи старомодну зачіску, в такому ж дещо старомодному темно-зеленому одязі, з перев’язаною шиєю й свіжим синцем на обличчі. Шкіра її була бліда, поцяткована веснянками, тому синець палав у всій красі. Вказівки бабі вона давала чітко, але неголосно. Кароліна розрізняла лише окремі слова, швидше, здогадувалась про їх значення, бо в монастирі вчила й читала псалми латиною. Виходить, це були ті, хто її ув’язнив. Тільки для чого? Яка їхня мета? Очевидно лише те, що вбивати її не збиралися, інакше не витрачали б стільки сил на лікування й приведення її тіла до нормального стану.

Баба закінчила огляд й почапала до виходу. Мовчки кивнула, коли дівчина у зеленому платті наполегливо напучувала. Судячи з інтонації, огляд й допомога бранці були не єдиним, чого вимагала білявка.

Кинувши насторожений погляд, Кароліна спробувала встати. На диво, почувалася вона добре, от тільки їсти дуже хотілося. Наче прочитавши її думки, зайшла служанка, несучи підніс, на якому лежали кусень хліба, смажене м’ясо, сир, виноград, у кувшині плескалася вода.

Невідомо, що буде далі, тож відмовлятися від їжі Кароліні навіть не прийшло в голову. Вона накинулася на нехитрі наїдки, забиваючи шлунок.

Білявка спостерігала за цим, піджавши губи. Згодом дістала зі скрині п’яльця й всілася біля вікна з шиттям, час від часу зиркаючи на гостю.

Усвідомивши, що небезпека смерті чи нової халепи у поточний момент їй не загрожує, Кароліна почала перейматися іншим. Відчуття образи і зради накотили на неї неочікувано, враз. Згадалося, як вранці прокинулась на жорсткому ложі, що вночі здавалося королівською периною, сама. Фредерік пішов. Покинув її. Залишив напризволяще, дізнавшись місце перебування свого ворога. Справді, навіщо вона йому тепер? У Римі він напевно дасть собі раду, щось придумає, знайде де Тресі й відомстить. А вона… Як він там казав? Чому вона взагалі вирішила, що потрібна йому? що цікавить його хоч на йоту? Звісно. Невже життя її досі не навчило, що нікому до неї немає діла, що вигнанці не варті шансу на повернення, а доля не стане ласкавою тільки тому, що ти наважився повернути назад і не пливсти проти течії.

Але ж вона сподівалася. Дивилася в його дивні очі з золотими прожилками і забувала, ким вона зараз є, надії та мрії, непевні, наче новонароджене оленя, відроджувалися в її серці, оживляли віру в те, що все можливо, насамперед, повернення додому, точили камінь, на який вона колись перетворилась, залишивши межі Парижа.

А тепер все зійшло нанівець через те, що вона зробила один єдиний неправильний вчинок - знову довірилася чоловікові, чия зовнішність ввела її в оману.

І що робити? Чекати порятунку нема звідки, розраховувати тепер вона може тільки на себе. Треба дочекатися слушної миті і спробувати втекти. Має же колись її тюремниця відпочити. Очевидно, що п’яльця в її руках лише про людське око. Пальці завмерли в одному положенні, голка не рухається, вираз обличчя свідчить про зосередженість на своїх думках. Кароліну дивувало, як дівчина може перебувати стільки часу в одній позі, не рухаючись, наче статуя. Так само й служниця, прибравши тацю, всілася біля дверей, склала руки на колінах, опустивши голову, й чекала. Чого?

Відповідь на це питання Кароліна дізналася доволі швидко. Метушня за стінами кімнати, що знаходилась, судячи з краєвиду за вікном, у башті, з настанням сутінок віддалилася й майже стихла. Замовкли собаки, які несамовито гавкали до того, не долинали брязкіт зброї і людські крики.

Раптово білявка змінила своє положення у просторі, кинувши рукоділля, вийшла з кімнати. Не пройшло й кількох хвилин, як вона повернулася і наблизилась до Кароліни.

- Переодягатися, - ламаною французькою сказала дівчина.

- Що?

Служанка вже знімала з себе просте вбрання, залишившись в одній нижній сорочці.

- Хутко!

- Ні!

- Не хотіти бігти звідси? - білявка випучила очі. - Рабство?

Про що ця божевільна торочить? Її збираються продати? Для цього привели у “товарний” вигляд? 

Дідько! Куди вона потрапила? Ну гаразд. Доведеться вкотре робити те, що останнім часом їй вдається найкраще, - тікати. Мимовільна союзниця не справляє враження нормальної людини, але вибору все одно немає.

Поки Кароліна натягала зашироке для неї плаття, нагадало про себе поранене плече. Але мазь старої зробила диво - біль був доволі терпимий, з ним можна було миритися.