Глава 11

Глава 11

Через кілька годин блукання лісом Фредерік вибрався на галявину, з якої відкривався вигляд на замок на пагорбі і прилегле поселення. Типовий середньовічний замок, побудований щонайменше три століття тому, височів нагромадженням сіро-коричневого каміння, із зовнішьою стіною, пересохлим ровом, бійницями та баштами. Проходячи повз городи селян, капітан стягнув пошарпаний плащ і дірявий капелюх з опудала, сполохавши вороння. Люди траплялися де-не-де, та чим ближче до замку, тим більше їх ставало. Прикидаючись жебраком, Фредерік тинявся нечисленними вуличками, слухав, придивлявся, запам’ятовував, куди ведуть шляхи. Судячи з розмов оточуючих, корабель прибило до берегів Сицилійського королівства в його континентальній частині.

Від згадки про “Луїзу” капітан спохмурнів. Йому бракувало мінливого моря, хиткої палуби під ногами, солоного бризу, що дмухав в обличчя. Узбережжям теж гуляв вітер, та він вже втратив солону гостроту і набув запахів постійного житла: диму домашніх вогнищ, аромату свіжоспеченого хліба, запаморочливих пахощів страв з м’яса, смаженої цибулі і різноманітних приправ. Ближче до присадкуватих будиночків з каменю вони змішувались із запахами гною, свійських тварин і людських відходів.

На щастя, Фредерік за роки плавання Середземним морем опанував кілька мов, серед яких була й італійська. Вештаючись селищем, він присів біля злидаря, що мав ще гірший вигляд, ніж у нього зараз.

- Гей, брате, а чиї це володіння?

Старий почухав брудну бороду, кашлянув, заслинився і втупився почервонілими очима в “брата”.

- Йшов би ти звідси, брате, куди йшов.

Фредерік прослідкував за поглядом жебрака і вилаявся крізь зуби. Врятована під час відчайдушного стрибка у море шпага визирала з-під плаща, зводячи нанівець все маскування.

Капітан привстав, затуляючи собою огляд з вулиці, хоча на двох убогих і так ніхто не звертав уваги, й швидким рухом притис гостре лезо до смердючої горлянки.

- Кажи, чиї це володіння, або моє коліно буде останнім, що ти побачиш у цьому житті.

Старий захрипів, давлячись власним язиком, але вичавив:

- Синьйора Вінченцо ді Круколі.

- Повтори!

- Вінченцо… хр… Круколі…

- Прокляття!

Плащ огорнув фігуру чоловіка - і той щез, залишивши обідранця хекати і плюватися слиною.

Поганий день. Гіршого важко й уявити. Якщо його люди в лапах Вінченцо Короткого, єдиний шанс для капітана уникнути полону - накивати п’ятами. І якомога швидше.

Поки біг назад до хатинки на березі, Фредерік згадував все, що знав про маркіза ді Круколі. На узбережжі Середземного моря про нього ходило чуток не менше, ніж про самого невловимого Фреда. Подейкували різне, починаючи тим, що він замордовує полонених у катівнях, і закінчуючи тим, що йому протегує сам іспанський король, формальний володілець цих земель. Що з цього було правдою, Фредерік не знав, але напевно знав, що ті, хто потрапляли до Вінченцо Короткого, пропадали безвісти.

Погане передчуття гнало капітана вперед швидше і швидше. Залишки відстані він подолав за лічені хвилини. 

Двері хижки були відчинені навстяж. Фредерік залетів усередину, і паніка на мить заволоділа розумом. На земляній підлозі валявся юнга. З рота текла кров, очі закотилися.

- Анрі!

Чоловік підняв його, ловлячи останні секунди життя, що поволі залишало слабке юнакове тіло.

- П… пробачте, к… капітан, я не з… зміг захистити її. З… забрали...

- Все гаразд, хлопче, все гаразд. Ти виконав наказ. - І він прикрив пальцями завмерлі очі.

Чорт! Ще одна втрата! Він не повинен був кидати їх самих, вони мали вирушити всі разом, тоді малий залишився б живим.

Фредерік схилив голову над бездиханним тілом. Зціпив зуби, щоб не закричати. Все летить під три чорти! Крок за кроком він втратив все, що мало для нього значення: батька, брата, Луїзу, Натана, корабель, своїх людей… Кароліну. Доля виявилася не просто стервом, а паскудою, яка заповзялася відібрати у нього все. Але ж він не вірить в долю, чи не так? Він завжди сам вирішував, ким бути, куди йти, як діяти. Кому, як не йому, капітану Фреду Невловимому, знати, що примхи фортуни - не більше ніж несприятливий збіг обставин? Його залізній волі і вмінню виплутуватися з халеп підкорялася навіть стихія. Неприборкувана і непередбачувана. Так, він зараз сам. Але десь там, за ґратами, він ще має кількох вірних людей. І його обов’язок - витягти їх і нарешті здійснити свою помсту.

Тіло юнги Фредерік відніс до річки. Її бурхливі води винесуть його у відкрите море, де він спочиватиме, як справжній матрос.

Здатність тверезо міркувати повернулася до Фредеріка. Сили не на його боці, але він мав іншу перевагу. Вінченцо не знає, кого він захопив, тим більше не знає, що капітан залишився без підтримки. І фактор несподіванки та незнання Фредерік збирався використати якнайвигідніше.

Тож єдиним логічним варіантом стало прибути до замку відкрито і запропонувати Короткому угоду, від якої той не зможе відмовитись.

****

Голова охоронців щось шепнув господарю, той примружив вибалушені очі і кинув швидкий погляд на гостя.

- Яка честь, яка честь, капітане, - нарешті промовив Вінченцо ді Круколі. - Якби сказав мені хтось, що я на власні очі побачу, а тим більше прийматиму у своєму замку славнозвісного Невловимого Фреда, я б наказав брехунові відрізати язика. - Він масно посміхнувся.

Фредерік злегка вклонився, не більше ніж того вимагали пристойність і закони гостинності. Все ж він сподівався, що маркіз їх не порушить, принаймні у перші ж п’ять хвилин.

- Обставини, які привели мене сюди, не надто втішні. 

- Сумно, сумно це чути.

- Пристали ми до вашого берега, щоб набрати прісної води, люб’язний маркізе. Та от незадача, хтось схопив моїх людей.