Глава 7

Глава 7

Уся команда на чолі з капітаном, боцманом і штурманом зібралася на верхній палубі. Було наказано озброїтись, і матроси, хто з шаблями, кортиками, ножами, хто з пістолями, а хто чатуючи біля гармат, вичікували. На обрії маячили обриси землі, бажаної та водночас незнаної. З такої відстані, достатньої, щоб з берега ніякою зброєю не можна було дістати судно, розгледіти вдавалося лише піщану кромку і зелену смужку на межі навислого хмарами неба.

Поклавши руку на ефес шпаги, а в іншій міцно стиснувши рукоять пістоля, капітан розпорядився спустити шлюпку на воду.

- Розвідайте берег, знайдіть прісну воду і їжу. Якщо натрапите на місцевих - домовляйтеся. Не грабувати, не вбивати. Тільки у випадку самозахисту.

Люди, які мали пливсти на берег, почали ремствувати.

- Мовчати! - гаркнув боцман.

Усі замовкли, чутно було лише скрипіння натягнутих вантів, хлюпання хвиль об корпус та важке дихання матросів.

- Не подобається це мені, - кинув мулат.

- Знов твої забобони, - відмахнувся капітан. - У разі небезпеки відпливемо подалі і рухатимемося вздовж берега. Не схоже, щоб тут було щось більше, ніж рибальське поселення.

У підзорну трубу він роздивився кілька човнів, біля яких жодного руху не відбувалося.

- Будьте напоготові. Якщо не вернемося за день, знімайтеся з якоря.

- Не може бути й мови, - відрізав Фред.

Вони пильно поглянули один одному в очі. Кремезний боцман, що приховував занепокоєння, і зосереджений капітан, вдаючи впевненість, якої він не мав, зрозуміли все без зайвих слів. 

Застрибнувши у човен, Натан швидко поглянув на небо. На березі, мабуть, йшов дощ, але над ними тільки хмарилось. Весла занурили у воду і шлюпка рушила.

- По місцях, трюмні щури! - заволав штурман, що на час відсутності старпома взяв на себе його обов’язки. - Палуба сама себе не видрає! Змінити вахтових! Подвоїти варту!

Небагатьох матросів як вітром здуло. Після останньої битви команда “Луїзи” порідшала вполовину. Всі були при ділі, і не тільки за себе, а й за загиблих товаришів.

Фредерік спостерігав у підзорну трубу, поки шлюпка дістанеться землі, тоді нарешті повернувся у каюту. Від стуку його підборів дівчина прокинулась.

- Як ти почуваєшся?

Він намагався на неї не дивитися, все ще сердячись на себе за нестриманість. А от вона швидко скинула залишки дрімоти й почала озиратися.

- Чому ми стали на якір?

- Я поставив питання. Двічі повторювати не буду.

Щось в його низькому голосі змусило Кароліну втриматися й не заганяти голки у відповідь.

- Плече трохи болить, але запалення, здається, немає.

- От і добре. Одягайся.

В обличчя їй полетіла сорочка.

- Що відбувається? 

- Ми біля невідомого берега. Треба бути готовими до всього.

Кароліна упіймала одяг здоровою рукою. Сорочка з найтоншого батиста, з мереживом по краях рукавів була завелика для дівчини, але чиста і пахла чоловіком. На мить заплющила очі, вдихаючи. Коли відкрила, капітан пронизував поглядом так, що мурашки полізли поза спиною. Він дивився, як вона незграбно намагається одягнутися однією рукою, заплутуючись у широкому полотні та ще й так, щоб не виставити напоказ наготу.

- Тобі згодилася б покоївка.

Гордість не дозволила Кароліні просити про поміч, й вона мовчки продовжувала безуспішно боротися з сорочкою. Раптом її руку вгорі перехопили за зап’ястя, на якому досі не зійшли сліди від перев’язу. Дівчина відчула, як грубі чоловічі пальці гладять її шкіру, просуваючись униз по передпліччу, внутрішній стороні плеча, там підхоплюють сорочку і спрямовують у потрібний бік. Коли голова звільнилася, дівчина побачила схиленого над нею капітана, що поправляв сорочку десь на рівні грудей і мимоволі (або ж навпаки) зачіпив їх. Вона спалахнула, мов іскра від кресала. Обережно, наче вона була зроблена з порцеляни, чоловік узявся за поранену руку. Щоб не скрикнути, Кароліна закусила губу.

Фредерік не міг собі пояснити, чому взявся допомогти їй. За те, що вона досі не відкрила правду й користувалася усіма привілеями на борту замість нього, він мав би навпаки примусити її страждати, хоча б навіть у такий примітивний спосіб, як одягання. Натомість, ледь відзначивши, якого клопоту їй завдає простий для здорової людини процес, кинувся на поміч, неначе благородний лицар. Так, його виховували у кращих традиціях шляхетності, але суворе морське життя навчило подавляти будь-які прояви людяності. А дівчина виглядала такою беззахисною, плутаючись у його сорочці. До того ж, щойно він небезпечно наблизився, пошкодував про це.

Від неї пряно пахло жінкою. 

Аромат увірвався в його легені, піднімаючи з глибин чоловічого єства найпотаємнішу, найтемнішу жагу володіння. 

Коли із сорочкою було покінчено, Фредерік відійшов подалі, борючись з почуттями. Вже збирався піти, коли почув:

- Кароліна.

- Перепрошую?

- Моє ім’я.

Їхні погляди, сірий - із вдячністю і чорний - із зацікавленістю, зустрілися. Крок назустріч, миттєвий спалах, чоловік і жінка, тисячі невимовлених слів, застиглих у повітрі сподівань...

Вона кліпнула. Він відвернувся.

- Так набагато краще. - І вийшов.

Вона так і не зрозуміла, до чого саме були ці слова.

Тим часом на нижній палубі відбувалося інше. Кілька матросів на чолі з непереможеним до пам’ятного часу Буйволом підкралися до вартових біля крюйт-камери і оглушили. Коли ті прийшли до тями, їм під дулами пістолів і спрямованими у груди десятками вістрів дали вибір: приєднатися до бунтівників чи гнити у клітці на дні трюму. Не всі члени екіпажу погодилися на зміну влади. Декількох з тих, хто чинив опір, безжально вбили, ще п’ятьох засадили у клітку. Решта команди радо привітала зміну загального курсу плавання та звільнення кока. Тож у великому салоні на капітана Фреда очікував неприємний сюрприз.

Толпа матросів, очолюваних Буйволом, застрягла у дверях. Поки вони не дісталися корми і апартаментів капітана, запалу в них було трохи більше. Зараз же, підбадьорюючи один одного вигуками, вони намагалися не виказати страху. Як би там не було, а капітан заслужив на їхню повагу, принаймні на те, щоб не бути зарізаним відразу.