Глава 6

Глава 6

У трюмі “Луїзи”, як і на будь-якому кораблі, було сиро, вогко і незатишно. Ускладнювалось ще й тим, що на нижній палубі більше ніж по коліно стояло води. Плавали бочки, хлюпали відерця, плескались у темряві троси, уламки брусів, нагелі й шканти. Саме тут розташовувалась клітка для особливо буйних членів команди, іржава, важелезна, з кайданами, вбитими у корпус. Зазвичай вона пустувала, але не сьогодні. Людина, яка займала клітку, являла жалюгідне видовище. Оскільки стояти було неможливо через зацвілі дошки, вкриті пліснявою і водоростями, в’язень сидів, наполовину занурившись у холодну воду. Голову, щоб хоч трохи вберегти рану, обмотав брудною закривавленою ганчіркою, що колись слугувала штаниною менш везучому матросу. Очі його засліпило від раптового спалаху світла, яке відкидав ліхтар. Під ногами того, хто зайшов, збурилася морська вода, рухаючись у напрямку клітки.

Коли фігура наблизилась так, що стало можливим розгледіти риси обличчя, Жером скочив на ноги. Втриматись стоячи йому допомогли поперечні заіржавілі прути в’язниці, в які він вчепився скрюченими пальцями.

Капітан, який майже ніколи не спускався на нижні палуби, нарешті зволив навідати полоненого. Він і згадав про нього лише тоді, коли замість свіжого м’яса на обід принесли кусень протухлої солонини. Фред досі не визначився, як вчинити. Все залежало від того, що він почує.

Повісивши ліхтар на гак, капітан відчинив дверцята і, не даючи чоловікові навіть розкрити рота, схопив його за барки і припечатав до вогкої стіни. Той забовтав босими ногами у воді.

- Кажи! І швидко! Хто такий, справжнє ім’я, звідки і куди пливли?

- Жером і Ліне з Сан-...

Він не договорив. Кулак капітана врізався у вціліле вухо.

- Питаю ще раз і востаннє, - прошипів Фред, не тямлячись від злості, сутичка з дівчиною на горі позбавила його залишків самовладання, - наступний удар буде в інше вухо. Здається, його тут немає?

- Змилуйтесь, капітане… Ми з братом пливли на Сици…

Знов не договорив, перериваючись на крик болю, - Фред виконав обіцянку.

- А дорогою твій брат перетворився на сестру, так?

В очах полоненого промайнув страх.

- Говори, або твоє вухо знов відчує мій кулак. Мені вже терпець уривається.

- Нічого не знаю, клянуся могилою матері. Я лише виконував наказ.

- Чий?

Жером наскільки міг завертів головою, хоча підборіддя було щільно притиснуте до побілілого кулака капітана.

- Мені було наказано зберегти їй життя. Більше я нічого не скажу.

- Очевидно, що наказ ти не виконав, - відрубав капітан, уважно слідкуючи за реакцією.

Байдужі до того очі вмить наповнились невірою і ненавистю.

- Якщо це правда, Господь покарає вас і горітимите ви в пеклі.

Фредерік розсміявся. Голос його зловісно відлунював від води, відбивався від стін, повертаючись до бранця моторошною тривогою, що просочувалася у шкіру, мов непозбутня волога навколо.

Капітан затряс Жерома, наче ганчір’яну ляльку.

- Ми вже у пеклі, - прошепотів у перелякане обличчя. - Що це?

Підхопивши мотузку, що бовталася на шиї Жерома, різко зірвав її, розглядаючи. Маленький мішечок із цупкої тканини був щільно прив’язаний до шворки.

- Мощі святого Іоанна.

- Заважке для мощів.

- Ні!

Мішечок був швидко розрізаний, і на долоню капітана впав перстень темного срібла. На печатці розходились сонячні промені, в центрі яких невиразно зблискували три літери “IHS”.

- Iesus Hominum Salvator *, - пробурмотів капітан. - Отже, ти нічого не скажеш, єзуїте.

Він розвернувся, зняв ліхтар і зачинив клітку.

- Стривайте, капітане! - Крик, сповнений благання, полетів у сувору спину.

Той зупинився, але не озирнувся. 

- Це правда?.. Вона… загинула?

Капітан мовчки пішов з трюма, хлюпаючи водою, забираючи крихти світла і надії у в’язня.

- Кара небесна на вашу голову! - закричав Жером у темну порожнечу. - Цей корабель потоне швидше ніж ви дістанетесь берега!

***

Змінивши наскрізь промоклі чоботи на сухі ботфорти, Фредерік закинув до скриньки з коштовностями срібний перстень. Не було сенсу продовжувати допит. Одними з принципів, на яких будувався орден святого Ігнатія, були сувора дисципліна і беззаперечна слухняність. Цей чолов’яга краще згниє у трюмі, аніж зізнається. 

Капітан, особисто пересвідчившись, що команда працює не покладаючи рук, а галеон витримає принаймні ще тиждень, доки вони відшукають землю, повернувся до заняття цікавішого. Як виявилося, поранена не тільки завдавала клопоту, але й слугувала непоганою розвагою.

***

 - У тебе є ім’я?

- Ліне.

- Ідіотське ім’я. Воно тобі зовсім не пасує.

Після обіду, не дуже розкішного і зовсім не різноманітного, зате щедро присмаченого вином, Кароліна почувалася трохи краще. Сили поволі поверталися, і вона могла зосередитись на тому, щоб під впливом слабкості не вибовтати зайвого. Тому об’єктом розмови мав стати капітан.

- Чому ви досі не вбили мене?

- Ти врятувала мені життя. До речі, навіщо ти це зробила?

- Так вчинив би кожен на моєму місці.

- Помиляєшся. Майже половина з них, - він постукав каблуком по дошках, маючи на увазі матросів на нижній палубі, - радо б побачили мене на шибениці.

- Але ж я не одна з них.

- Так. Це точно.

Вони придивлялися один до одного, немов суперники у поєдинку, вичікуючи, прощупуючи слабкі місця, схрещуючи позирки, як шпаги.

Потік повітря залетів у розбите вікно, розпорошуючи волосся Фредеріка, який наливав собі вина. Кароліна потайки розглядала чоловіка, закарбовуючи у пам’яті найдрібніші риси його обличчя. Щетина темніла на підборідді і навколо зазвичай міцно стиснутих, а зараз розслаблених губ. Сьогодні він не поголився, і це було дивно. У кутках чорних із золотистими прожилками очей причаїлися зморшки, виказуючи вік і нелегкі життєві шляхи. Його міцна статура, сильна і граційна, притягувала погляд і розбурхувала уяву.