Глава 5

Глава 5

- Кароліно! А йди-но сюди, дівчинко!

- Так, батьку. - Вона присіла в реверансі.

- Знов бігала у стайні?

- Ні! Що ви! 

- Від тебе тхне кіньми і спідниця брудна. А що в тебе за спиною?

- Нічого.

Почувся брязкіт металу, що впав на землю.

- От вже бешкетниця! Знову фехтувала? Я накажу випороти того старого пса!

- Батьку, ні! Паскаль ні в чому не винен. Він лише конюх, старий солдат у відставці. Він виконував мій наказ. Якщо бажаєте - покарайте мене.

Вона випнула вперед горде підборіддя.

- Так і зроблю! - старий граф де Сен-Бріє погрозив скрюченим від артриту пальцем. - Але не так, як ти собі думаєш.

Дівчина з острахом дивилася на батька. Характер він мав м’який, завжди був терплячий до своєї єдиної доньки, пробачав всі її вибрики і забавки, які не личать юній дівчині зі шляхетного роду. Та цього разу все було інакше. 

- Ти вирушаєш у Париж.

- Батечку, що ви таке говорите…

- Не смій навіть заперечувати. Я вже старий. Подагра замучила мене. Останнім часом тільки й мрію, щоб побачити перед смертю онуків. Але якби твоя воля - ти б на все життя лишилася сама по собі. Он, як тітка Гортензія. Провінція - не місце для такої вишуканої квітки, як ти. Ти маєш прикрашати двір короля, а не носитись цілими днями верхи, розмахуючи шпагою, мов якийсь солдафон. Не терпітиму цього більше. Мовчи! - Від несподіванки й суворого тону батька Кароліна втратила мову, навіть якщо й хотіла заперечити. - Ти спадкоємиця вельможного роду і повинна вийти заміж не менше ніж за графа. У наших краях самі лише мілкі барони, вони тобі не рівня. А при дворі обов’язково знайдеться достойний чоловік.

- Авжеж, - до дівчини нарешті повернулася здатність говорити, - ласий до грошей. Ти хочеш залишити свій спадок незнайомцю, що за місяць програє його за картковим столом?

- Цього не станеться. Я напишу рекомендаційній лист до Мадемуазель. Ми її далекі родичі, насправді, аж занадто далекі, але це неважливо. Вона завинила мені одну послугу. Проситиму її взяти тебе до себе фрейліною та наглянути за тобою. До того ж, тітка Гортензія супроводжуватиме тебе і допоможе з вибором чоловіка, звичайно, перед тим порадившись зі мною.

- Гортензія?! Ця стара діва? Та що вона може знати про чоловіків?

- Ти здивуєшся, - загадково відповів граф, а тоді з почуттям додав: - Ти ж не засмутиш свого старого батька, так, дівчинко?

Він простягнув руки - і Кароліна притислась до рідних грудей. Як вона могла сперечатися? Батько завжди піклувався про її інтереси. От і тепер. Вона розуміла, що він прагне для неї кращого, хоче влаштувати її майбутнє, щоб зі спокійною душею відійти на той світ. Але ж як не хотілося розлучатися і залишати рідний дім. І сама думка про те, що батька колись не стане, завдавала болю.

- Чи зможу я навідувати вас? - обережно спитала вона.

- Звісно, дитино. Щонайменше двічі на рік.

Вона притулила голову до плеча, ховаючи сльози.

Так, за два тижні на околицях Парижа, коли на землю впала темрява, карета зупинилася на заїжджому дворі на нічліг. Поки кучер і супровід домовлялися про кімнати, до шинку, що розміщувався на першому поверсі, ввалилася компанія чоловіків, молодих і гарно вбраних. Вони сміялися, голосно жартували і взагалі поводились ніби в себе вдома.

- Гей, хазяїне, вина! Найкращого, яке в тебе є. А ще м’яса, побільше, бо ми зголодніли. 

- Гарне полювання! Чи ви бачили, як хорти його величності загнали оленя?

- Так само, як ла Тур загнав маленьку мадам де Круазі.

Вони вибухнули реготом.

Один з них, у шляпі з довжелезними перами, оздобленій коштовними рубінами та смарагдами, виглядав, мов павич. Інші впадали навколо нього, засвідчуючи його першість. Компанія оглядала все навколо, вишукуючи собі забавку. Дівчина, що виявилась єдиною особою жіночої статі, крім підстаркуватої дами, що її супроводжувала, й покоївки, прекрасно годилась для їхньої цілі.

- Ти дивись, - скрикнув один, увесь в білому, розшитому позолотою, з мереживними манжетами на штанях, що майже підмітали брудну дерев’яну підлогу, - яка пташка залетіла на цей смітник! І де такі водяться? - Він підійшов ближче, відверто розглядаючи запилене скромне вбрання. -  Свіжа, мов троянда з провінційного саду. - Приятелі зареготали. - З якої глушини вас занесло сюди, мадемуазель?

- А з якого курника випустили вас, панове? - парирувала Кароліна.

Месьє в білому став пунцового кольору.

- Чи відомо вам, з ким ви маєте честь говорити? - втрутився третій, на відміну від двох інших більш стриманий, але не менш розодягнений.

- Не бачу жодної честі розмовляти з такими особами, - вона задерла підборіддя, відвертаючись.

- Мадемуазель дурно вихована, - подав голос вельможа у капелюсі з рубінами, - облиште її, Ревіньї, маємо краще заняття.

- Так, ваша високосте.

На мить Кароліна остовпіла. З цього стану її вивела тітка Гортензія, яка, на щастя, або ж навпаки, не бачила ганебної для будь-якої молодої панни сутички.

- Ходімо, люба, маємо одну кімнату на двох, на жаль, але це лише на одну ніч. Завтра будемо в Парижі у її високості.

На ранок карета, навантажена скринями з одягом й різноманітним начинням, вирушила у бік столиці королівства.

***

Вона не мала сил відбиватися. Плече пеком пекло, в жодній кліточці тіла не залишилось волі до життя. Кароліна була готова прийняти свій кінець і тішилася лише одним - що на порозі смерті дивитиметься в знайомі суворі очі, які колись так її хвилювали. Прочинивши потріскані від лихоманки губи, зробила рефлекторний ковток повітря і з-під припухлих повік палахнула пронизливим поглядом.