Глава 4

Глава 4

Корпус корабля вібрував. Ванти й обшивка скрипіли від спроб судна зманеврувати, але тартани оточили галеон, перешкоджаючи. Уздовж верхньої палуби свистіла картеч, вибиваючи кожного на шляху пострілів. Ланцюговий кніпель влучив у вітражне скло капітанської каюти, розтрощуючи його на друзки, що посипалися прямо на голову Ліне. Той скрючився, підповзаючи під лавку і бажаючи всім смердючим піратам здохнути у цій бійці. Він не міг нічого бачити, але чув усе чудово. Ба, більше. У приміщенні стояв дикий шум. Брязкіт, крики, звуки пострілів - все змішалося в суцільний гул канонади. Скло вікон дзвеніло, аж доки його не рознесло дробом. Крізь щілини дерев’яної опалубки просочувався дим, тхнуло згаром.

Хлопця трухонуло, викочуючи з-під лавки, до вух донісся характерний скрегіт, явно свідчачи, що одній з тартан вдалося зачепитися крюками, закріпленими на кінцях тросів, за борти галеона, підтягуючись ближче. Якщо почнеться абордаж, команді капітана Фреда знадобиться диво, щоб просто залишитись живими. Всім була відома лють і жорстокість турків, які вирізали членів екіпажу супротивника до ноги. Що ж, тим самим вирізнявся й невловимий Фред, якому цього разу, безперечно, не пощастило з ворогом.

Важко було сказати, як довго тривав бій. Ліне загубив лік часу. Склянки, мабуть, зірвало. До каюти так ніхто і не вдерся, як можна було б очікувати. Не повернувся ні капітан, ні боцман. Нікого не прислали за хлопцем. Ніхто не увірвався, щоб пограбувати цінності, яких тут було немало. Це могло означати тільки те, що всіх повбивали, а корабель пустили за вітром. 

Коли у каюту заповзли вечірні сутінки, Ліне відчув, як щось змінилося. Корабель хитало вже не від пострілів, а хвиль. Після тривалого затишшя на морі починав розігруватися шторм.

Вітер наростав, судно качало і кидало вусібіч. Зі столу зповзли карти й морські прилади, назв яких хлопак не знав, попадали на підлогу і капітанські приладдя для гоління, переміщалися у такт шаленій хитавиці разом з одягом й іншим мотлохом, який так ніхто і не зібрав докупи.

Ліне бився об переборки, прикусивши губу, щоб не кричати від щохвилинних синців, які з’являлися на ньому, мов гриби після дощу, аж доки йому вдалося зачепити носком чобота бритву. Підштовхуючи до себе, він ухопив її за гостре лезо. Капнула кров, але то було ніщо у порівнянні з можливістю звільнитися. Трохи згодом таки підвезло.

Зап’ястя в Ліне нили і пекли - шкіряний ремінь понатирав червоні смуги, подекуди навіть до кривавих синців. Тіло затекло від незручної пози й щеміло. Не з першого разу хлопак підвівся - корабель не припиняло розхитувати, дерево тріщало, крізь щілини завивав вітер, а у розбиті шибки залітала солона вода і клоччя білої піни.

Щоб відчинити двері, Ліне довелося докласти чимало зусиль. Щось заважало. Він наліг усією силою, яку мав, і прочинив так, щоб змогти вийти.

У темряві майже нічого не було видно. Грозові хмари затуляли місяць і зірки, вітер ревів, як скажений, свистів у вухах, не даючи роззирнутися. За мить Ліне став мокрий мов хлющ від плови, а тоді перечепився і розтягнувся на чийомусь тілі. На нього дивилися осклілі очі й роззявлений рот Санчеса, якого, вочевидь, приставили охороняти вхід до каюти. Ліне скрикнув, відповзаючи подалі. Там знов натрапив на ще, іще, іще одне тіло. Навкруги палубу всіювали вбиті, понівечені рештки, й не розрізниш, де хто - корсари Фреда чи турки.

Треба знайти Жерома, або хоч когось вцілілого. Не може бути, щоб усі до одного загинули. 

Не намагаючись більше піднятися, Ліне, щосекунди підковзуючись на мокрих від крові й крижаного дощу дошках, навкарачки поповз до містка, потім на трап. Звідти відкрилася ще жахливіша картина: пошматовані вітрила, розірвані, наче нитки, ванти, реї, небезпечно нахилені, дивом ще трималися. І всюди трупи. 

Злива заливала очі, але нарешті Ліне розгледів інший рух. Залишки команди докладали неймовірних зусиль, щоб втримати на плаву майже дощенту зруйнований галеон. Хтось згори віддавав накази. Охриплий голос було майже не впізнати. Не тямлячи себе, Ліне поліз на ют. Якби його зараз спитали, чи прагне він своєї смерті, швидше за все, він відповів би ствердно. Інакше нічим не пояснювалось його бажання дістатися до капітана, який цієї миті власноруч кермував кораблем, щоб не дати загинути небагатьом уцілілим після нападу турків. Інших суден навколо хлопець не побачив, мабуть, раптова буря розкидала менші за розміром тартани, звільняючи шлях до відступу галеону.

Ніхто не звертав уваги на худорляву фігуру, що підбиралася ближче і ближче до капітана. Дике ревіння моря, височенні хвилі, що накидалися на корабель, і штормовий вітер сховали б зараз навіть велетня-боцмана.

Вчепившись у кусок балясини, розтрощеної картеччю, Ліне вдивлявся у людину, яка збиралася вбити його на радість команді лише за те, що він невчасно з’явився там, де мав бути. Кермо, яке тримав капітан Фред, майже не слухалось, але якимось дивом він примудрявся вести судно, ухиляючись від найбільших хвиль.

- Що ти тут робиш? - гаркнув капітан.

Якби ж він сам знав, промайнула думка в голові Ліне, яка лиха година закинула його сюди.

Відповісти він не встиг, лиш, показуючи рукою кудись убік, крикнув:

- Стережись!

Величезна хвиля впала на корабель, розносячи вщент спорядження, борти, ошмаття вітрил, огорожі, людей, які намагалися з усіх сил втриматися на ногах і не вилетіти у пащу голодного монстра, яким зараз було розбурхане море. Маса води була настільки великою, що знесла верхівку бізань-щогли, кусок реї зі скрежетом відвалився і полетів униз разом з білою піною і холодними бризками, що заливали очі без кінця і краю.

Хлопець відштовхнув капітана - і дерев’яне вістря встромилося у плече. Він тонко крикнув, падаючи під вагою бруса, підсковзнувся і полетів уздовж юта. В останню мить дивом і відчайдушністю врятований Фредерік встиг ухопити Ліне за ушкоджену руку і не дати зіслизнути за борт.