Пролог

Пролог

- Антуан...

У грудях, там, де ще хвилину тому билося гаряче серце, стирчав кинджал. Її кинджал, який вона завжди носила під спідницею, з фамільною рукояттю, оздобленою рубінами та золотим зображенням родового герба. Навколо блискучого леза розпливалася кривава потворна пляма, зрошуючи багряним кольором білосніжну сорочку Антуана.

З рота жінки виривалося придушене виття, коли вона дивилася у змертвіле благородне обличчя. Чоловік, якого вона кохала незважаючи на його відверту ненависть, насмішки та грубу пристрасть, якою він раптово обдарував її напередодні, доводячи, що теж небайдужий до неї, зараз лежав мертвий у калюжі власної крові. Навіть тут, у стінах палацу, де кожного дня труїли суперників заради бажаного місця у свиті короля, таке зухвале вбивство було аж занадто кричущим. Король цього не пробачить. А який гнів впаде на голову винного від брата короля, важко навіть уявити. Антуан був його улюбленцем, одним з найбільш наближених до оточення герцога Орлеанського. Він не подарує такого вбивства нікому, злочинця буде жорстоко покарано, навіть якщо ним стане вона. Шибениця - ось що на неї чекає.

У двері відчайдушно гатили чимось важким, від чого тонка перегородка однієї з таємних кімнат палацу ось-ось мала вилетіти.

- Кароліно! Це я!

Вона підхопилася, з острахом озираючись. Тремтячими руками відімкнула замок. 

Влетів чоловік. Парик з’їхав на потилицю, він його здер, витираючи спітніле чоло.

- Франсуа, друже мій… Як ти…

- Немає часу! - Він притулився спиною в розхристаному зеленому жюстокорі та з перекрученим жабо до дверей, створюючи перешкоду. - Вони вже тут!

- Хто?

- Варта. Хтось повідомив про вбивство… - нарешті він побачив тіло і заляпані кров’ю руки жінки. 

Вона дивилася на нього, ледве не плачучи, сподіваючись, що він зрозуміє. Швидко-швидко покрутила головою.

- Ні… ні…

Франсуа кинувся до неї, схопив холодні липкі руки.

- Я знаю, я вірю - це не ти. Але герцог… король…

- Так, вони не повірять.

- Ти мусиш тікати. Зараз же. Швидко! Я затримаю їх.

Кароліна підхопила довгі пишні спідниці, їх края вже забруднилися червоною рідиною.

- Дякую, друже, - вона пильно поглянула у вічі людини, яка весь час підтримувала її і була справжнім другом, усвідомлюючи, що навряд чи колись ще побачить його. - Я цього не забуду.

І прожогом кинулася до потаємного проходу за гобеленом. Позаду почулися крики, грюкіт і брязкіт схрещеної зброї.