Наш час

Сьогодні мені снився сон, де я була щаслива.

Сьогодні мені снився сон, де я знайшла чоловіка своєї мрії.

А ще сьогодні… я прокинулася і зрозуміла, що казки більше немає.

Я досі не могла зрозуміти, чи це було реально. Маски в моїй квартирі не було. Лише маленька подряпина на губі залишала крихітну надію: можливо, чоловік моєї мрії справді існує.

Йшли дні. Я намагалася повернутися до свого звичайного, буденного життя.

Стара реальність, документи, офісні будні — усе це мало відволікти, але кожного вечора я засинала з надією знову опинитися у бальній залі, відчути його присутність, запах моря, тепло його дотиків…

А кожного ранку я благала себе більше не мріяти, більше не чекати, що Тінь несподівано з’явиться біля мого дому

Сьогодні в офісі панував хаос. Приїжджав новий головний аукціонер компанії. Колеги бігали, ніхто не розумів, чого очікувати від нового боса.

Я відчувала, як пульс частішає, як всередині з’являється тяжкість, а руки самі тремтять від нервового передчуття.

— Ліза, знайди в архіві 2005 рік. Кажуть, він хоче переглянути документи ще з часу заснування компанії, — пробурмотів мій бос, витираючи мокрий лоб ще більш мокрим платком.

— Добре, зараз знайду, — відповіла я, відчуваючи, як серце тисне в грудях.

Я не любила ходити в архів — він знаходився на першому поверсі, але вибору не було.

Нажала кнопку ліфту і, втупившись у сусіднє вікно, намагалася відволіктися від тиску, що накопичувався в грудях. Навколишні звуки віддалялися, і я майже не помічала людей.

Аж раптом… голос, який пробився крізь шум і холод офісу, змусив кров застигнути у венах:

— Когось шукаєте?

Я підняла голову.

Переді мною стояв він — Тінь.

Він посміхався, весь у чорному, але сьогодні на ньому був діловий костюм. Я застигла, мов зачарована, не в змозі повірити у цю реальність.

Він підійшов ближче. Кроки ледь торкалися підлоги, але здавалося, що від кожного дотику до мене в повітрі з’являється магія.

Я відчула, як серце калатає, як повітря стає важким від очікування і немов світ завмер, залишивши нас удвох у миті, де минуле, майбутнє і казка змішалися в одне.

Він нахилився трохи ближче, і в його очах я побачила усю ту невидиму ніжність, яку він ніколи не приховував.

Голос його лунав тихо, і в цей момент я зрозуміла, що він справді тут, що він мене знайшов.

— Можливо… того, з ким можна потанцювати… і поцілуватися?