Правда або дія

— Зіграємо в гру? — запитала я, сама не очікуючи від себе цих слів.

Він усміхнувся — повільно, усвідомлено.

— Зіграємо… але в мене є умова. Переходимо на «ти».

— Згодна, — відповіла я без вагань. — Тоді правила прості. Сьогодні ми робимо те, що хочемо. Без сумнівів. Лише дії й емоції. Ми граємо в «Правда або дія».

— Ніколи не чув про таку гру, — сказав він, не зводячи з мене погляду.

— Я тебе навчу, — усміхнулася я.
І це було дивно — звертатися до нього на «ти». Дико. І водночас неймовірно правильно.

— Кожен із нас обирає: або відверту правду, або дію. Якщо дія — ти виконуєш те, що я скажу. Звісно, в межах допустимого, — додала я, ледь посміхаючись.

Його погляд потемнів — не загрозливо, а зацікавлено.

Гра почалася

— Заплющ очі, — тихо сказав Тінь.
За мить додав:
— Відкривай.

Ми опинилися в самому центрі бальної зали. Більше жодних кутів і тіней — ми були відкриті для всіх. Головна пара цього балу.

— Ого… я не знала, що ти так умієш, — прошепотіла я. — На нас усі дивляться.

— Тому що сьогодні наша ніч. І всі ці погляди — для нас, — спокійно відповів він.

Я усміхнулася. Тінь вивів нас із темряви — дивно, але мені це подобалося.

— Отже, — сказала я, знову повертаючись до гри, — тепер обирай. Правду, яку мені відкриєш… чи дію?

Він не вагався ні секунди.

— Дію.

Я примружилася, ніби оцінюючи можливості.

— Ти вмієш телепортуватися тільки по залі?

— Ні, — усміхнувся він майже по-хлоп’ячому.

Я зробила крок ближче й прошепотіла:

— Тоді я хочу побачити море.

— Заплющ очі, моя Зірко, — сказав він. По його голосу було зрозуміло: ця гра подобалася йому не менше, ніж мені.

За мить музика зникла. Замість неї — шум хвиль. Глибокий. Живий.

Я вдихнула — і відчула запах, який ні з чим не сплутаєш: свіжий, чистий, із легкими нотами солі та вологої гальки.

Море було поруч. Не уявне — справжнє.

Я відкрила очі й завмерла на місці. Так давно не бачила моря, що серце стиснулося від щастя. Не думаючи, побігла вперед, на ходу знімаючи взуття, аби швидше торкнутися прозорої води.

Зорі й місяць освітлювали все так чітко, що я бачила свої ноги у воді. Вона була тепла. Жива.

Я сміялася, крутилася, ловила хвилі руками — і в якийсь момент обернулася.

Тінь стояв трохи осторонь. Дивився на мене й усміхався.

— Йди до мене, — покликала я.

Він кілька секунд вагався. А потім я побачила, як він знімає взуття, підкочує штани до колін і йде до мене, обережно, ніби боявся зруйнувати цей момент.

— Це щось неймовірне! — не сказала, а крикнула я від радості.

Море відповідало шурхотом хвиль.
Наче теж усміхалося.

— Тепер моя черга. Правда чи дія, Зірко? — він стояв біля мене, вдивляючись у моє радісне обличчя.

— Правда.

— Звідки ти?

Запитання здавалося простим, але пояснити було важко.

— Напевно, не з твого світу. У моєму магії немає.

— Якщо ти тут, отже, магія в тобі є, — запевнив він мене.

— Це все маска. У ній магія, не в мені, — сказала я, і чомусь у цю мить мені стало сумно, що я не є частиною цього магічного світу.

— Навіть магічна маска не пропустила б тебе до цього світу просто так. Повір, я знаю.

Його слова дали мені надію, що, можливо, щось маленьке й магічне все ж живе в мені.

— Я із Землі. Мала бути на корпоративі… але через маску, яку купила в останній момент, опинилася тут.

Він ледь усміхнувся.

— Я так розумію, ти щось забажала?

— Так, — відповіла я після короткої паузи.
— Чуда.

— Чи дозволиш мені бути твоїм сьогоднішнім чудом? — запитав Тінь без усмішки. Так серйозно, ніби моя відповідь могла змінити не лише моє життя, а й майбутнє цілої нації.

— Ти вже моє чудо, — відповіла я. — Поруч із тобою я відчуваю себе по-справжньому живою.

Мить була ідеальною для поцілунку.
Між нашими вустами залишалися лічені сантиметри.

Я відчувала його подих. Теплий. Неспішний.

Та саме тоді Тінь зупинився й тихо промовив:

— Я хочу зробити це під омелою. Це одна з наших традицій.

— У нас також є така традиція

Думка про те, що між нашими світами є щось спільне, зігріла мене. Мені це дуже подобалося.

— То що, Зірко, далі хочеш — правду чи дію? — Тінь гравливо дивився на мене, ніби чекав, чим я зможу його здивувати.

— Правда.

Я на мить замовкла, а тоді слова вирвалися самі:

— Чому ти сьогодні весь у чорному?

Він не відповів одразу. Тиша між нами потяжчала.

— Тому що в моєму житті бракує світла, — сказав він нарешті. Спокійно. Занадто спокійно.

Ці слова защеміли десь під ребрами. Серце билося швидше, ніж дихання, коли я промовила наступні слова.

— Ти дозволиш мені бути твоїм сьогоднішнім світлом? — його ж словами запитала я.

Він дивився на мене так, ніби боявся поворухнутися. А потім його очі спалахнули — теплим, медовим вогнем.

У цю секунду я зрозуміла: таких емоцій я не відчувала вже дуже давно. І, можливо, саме за ними я й прийшла в цей світ.

Тінь на секунду підняв голову до неба і промовив:

— Потрібно повертатися. Скоро новий цикл розпочнеться.

Ми повільно вийшли з води, одягли наше взуття і взялися за руки.

У цей момент ми не промовили жодного слова. Напевно, хотіли запам’ятати цю мить по-особливому — кожну дрібницю, кожен дотик, кожен подих.

Бальна зала виглядала зовсім інакше.
Гості більше не танцювали — всі мовчки очікували чогось незвичайного.

— Що всі чекають? — запитала я у Тіні.

Ми досі трималися за руки, і багато хто дивився на нас із посмішкою.

— Зародження нового циклу… поцілунок під омелою, — відповів він, стискаючи мою руку ще сильніше на слові «поцілунок».

Через кілька хвилин у залі зникло все світло, залишилися лише свічки, що висіли над омелою, ніби освітлюючи світле майбутнє тих, хто наважиться цілуватися.