Розділ 2

— Доброго ранку, пані Ваґус. Ви вже прокинулися так рано, — на терасу зайшла господиня будинку.

— І Вам доброго ранку, мадам Ксен. Чи не бажаєте поговорити за чашкою чаю?

— Залюбки, — жінка усміхнулася, але здивовано завмерла. — Пані,  вам не слід наливати чай та відсувати крісло, запрошуючи мене сісти.

— Мадам Ксен, я розумію, але Ви прийшли без супроводу, а через такі дрібниці не варто турбувати прислугу. До того ж я хотіла б поговорити з вами наодинці —  без зайвих вух і очей.

— Ви і справді незвичайна, пані Ваґус. Не така, як інші панянки.

— Дякую за комплімент. Мадам, перейду до справи. Ваші охоронці доповідають вам про кожного, хто намагається проникнути до маєтку або домогтися аудієнції?

— Звісно, а до чого це запитання?

— Тобто Ви знаєте про чоловіка та хлопчика, які вже кілька разів намагалися переконати охоронців впустити їх, але ті щоразу жорстоко відмовляють їм лише тому, що це бідні селяни?

Жінка здивовано подивилася в очі й прикрила рот долонею.

— Ні… Ельґард мені нічого про це не доповідав.

— Тоді ви бачите їх вперше. — Адель підсунула фотографію, що лежала на столі, ближче до мадам Ксен. Та не розуміла, до чого це, але подивилася. На ньому були зображені старший, змарнілий, неохайний чоловік, який сидів, підперши стіну, й  щось розповідав хлопчику, який виглядав не краще.

— Це потенційні викрадачі? Але як? Місцева поліція перевірила кожен куточок.

— Отже, шукали не надто ретельно. Ви не проти самі все з’ясувати, без охорони та прислуги, разом зі мною?

— А якщо хтось здійснить на нас напад?

— Тоді я, як ваша супутниця, захищу вас.

Жінка, вагаючись, погодилася.

Пів години потому вони вже стояли за кущами біля службового виходу в маєток. Обидві були в темних плащах, обличчя наполовину приховані каптурами.

— Леді Ваґус, куди ми прямуємо?

— Мадам, час не любить поспіх, Ви ж це знаєте.

Жінка замовкла, здалося слова детективки викликали погані спогади.

— Прийшли. —  У напівзруйнованій будівлі, серед бруду та під дірявою стелею, на сіні сидів хлопчик і весело заливався сміхом.

—  Ах, Жозефіна. Жозефіна! —  Жінка не стримувала емоцій, побачивши свою кішку, яка ласкаво терлася об дитину. — Жозефіна, мила моя, що ти тут робиш? Ти хоч уявляєш, як я переживала?

  Кішка впізнала господиню, застрибнула їй в обійми, але вже а мить зістрибнула й повернулася до хлопчика.

— Жозі…

— Мадам, може вже звернете увагу на хлопчика?

Обличчя жінки скамяніло — лише зараз вона усвідомила, що Жозефіну могла викрасти дитина.

— Хлопче, це …

— Я не викрадав її. Я… я-я… — малий не витримав тиску і розревівся. Позаду почувся звук важких кроків і тростини.

— Аруш, що трапилося? О, в нас гості, вибачте за нашу халупу. — чоловік зупинився. — Чи можете Ви, панночко, відвести від мене дуло револьвера?

— Хто ти? Що ти тут робиш?

— Я простий сліпий старий. Я доглядаю за сиротою і не зашкоджу вам обом.

— Звідки тобі знати, що я тримаю револьвер, а не іншу вогнепальну зброю?

— За своє життя чимало зброї бачив і чув. А вам, панночко, просто дуже личить.

 Адель самовдоволено хмикнула, лише через деякий час сховала пістоль. Хлопчик підбіг до старого.

— Равель, я помру?

— Тихо, дитинко, ці дами не заподіють шкоди. —  чоловік спробував заспокоїти його. — Не плач… Киця принесе калач.

 Жозефіна, немов розуміючи слова, підтвердила мявканням та почала тертися в ніжки Аруша, даруючи йому тепло й спокій.

Мадам Ксен стало не по собі від дитячого плачу: за все подружнє життя Бог не дав їй дітей. Серце краялось від почуття провини за власні злі думки. Їй стало шкода хлопчика, якого так ніжно заспокоювала Жозефіна, і дурню зрозуміло, жертва не стане повертатися до свого кривдника.

— Ви ще довго? Бо час не стоїть на місці. Мадам Ксен, скоро прислуга почне бити в гонг, що ви так довго «спите».

— Пані Ваґус, я не розумію, що відбувається. Скажіть вже щось, — в жінки починалася істерика. — Чому моя Жозі тут, хто цей чоловік з хлопчиком?

— Старий, скажи, що й до чого.

— Равель не винен! — закричав Аруш. — Це я. Я привів Сніжинку. Я часто з нею грався біля огорожі. Равель говорив більше туди не приходити, та я його не слухав. Одного дня вона не прийшла. Я почав шукати її всюди і знайшов біля містка, що недалеко від гарного будинку. Сніжинка плакала, в неї була поранена лапка.

— Дитинко, що було далі? — спитала мадам Ксен, підходячи до хлопчика, який гірко плакав.

— Я приніс її сюди до Равеля, і він вилікував Сніжинку. Коли вона хворіла, я привів Равеля до огорожі,  де ми гралися. Йдучи вздовж неї, ми дійшли до брами, де стояли дядьки, але вони нас прогнали. Тому я прокрався і залишив записку, бо не знав, чи справді Сніжинка там жила. Равель казав, що вона сама зможе повернутися, коли їй стане краще. Але Сніжинка вирішила залишитися тут.

Жінка присіла перед хлопчиком і лагідно простягнула йому носову хустинку.

— Витри сльози. Скажи, як тебе звати?

— Аруш.

— Аруше, вибач, що налякали тебе. Чи не хочеш зі своїм опікуном завітати до мене додому, щоб ми могли спокійно поговорити?

Хлопчик невпевнено взяв хустинку й запитально глянув на старого.

— Равелю, нам можна піти?

— Раз пані сама нас запросила, значить, можна. Для нас це велика честь.

Адель гучно зітхнула й закотила очі.

— А тепер, якщо ви закінчили, пропоную забиратися звідси, поки цей дірявий дах не впав нам на голови. Хлопче, бери діда і йди за нами. Мадам Ксен, не забувайте, що нам доведеться вертатися через службовий вхід. Тож спочатку накажіть прислузі причепурити їх. Бо інакше в Ельґарда станеться серцевий напад.

 Мадам Ксен проігнорувала сарказм детективки. Вона лише щасливо усміхнулася та обережно підхопила Жозефіну на руки. Усю зворотну дорогу до маєтку пухнаста втікачка задоволено муркотіла, поки Аруш із Равелем йшли слідом.